– Ха! – пирхнула Мю. – Хіба я пліткарка! Мене не цікавлять чужі таємниці, не кажучи вже про те, щоб їх розбазікувати по всіх усюдах… Зрештою, рано чи пізно, вони самі по собі виявляться… Цей острів приховує чимало таємниць, можеш мені повірити! І я знаю усі!
Вона зверхньо зареготала і втекла геть.
Мумі-тато, захекавшись від натуги, виніс нагору крученими східцями маяка оберемок дров.
– Твоя мама, – звернувся він до Мумі-троля, – не вміє тримати сокири, але пилкою орудує бездоганно. Я, напевно, зроблю більше місця у дровітні, щоб ми могли заготовляти дрова одночасно.
Тато скинув цурпалки перед кухонною плитою й запитав:
– Як гадаєш, може, подарувати Рибакові мого старого чорного капелюха? Навряд, чи я його ще носитиму…
– Звичайно, подаруй! – підтримав Тата Мумі-троль. – Ти ж маєш капелюха, якого тут полишив Наглядач маяка…
Мумі-тато кивнув і піднявся на маякову вежу, щоб пошукати за подарунковим папером. Він підняв порожню скриню, що лежала на газових бетонах, та так і завмер. Тато побачив на стіні вірша, якого раніше не помічав, вірша, написаного властивим для Наглядача маяка почерком – схожими на павучків закарлючками з великими проміжками між словами.
Третього жовтня,
– прочитав Мумі-тато, –
День моіх уродин,
Та з ким святкуватиму – я ж тут один.
І знову зюйд-вест не стихає й на мить,
І знову дощить.
"Це ж сьогодні, – вражено подумав Мумі-тато. – У Наглядача маяка теж сьогодні день народження… Ото диво!"
Він взяв трохи обгорткового паперу й зійшов залізною драбиною до кімнати.
Решта Татової родини жваво обговорювала варіанти, як би заманити Рибака до маяка.
– Він ніколи на це не погодиться! – рішуче заявила Маленька Мю. – Він боїться маяка… Десятою дорогою обходить його…
– Може, його чимось привабити? – запропонував мумі-троль. – Скажімо, чимось гарним? Може, заспіваємо йому?
– Та чи ви здуріли? – пирхнула Маленька Мю. – Тоді він гарантовано дремене геть!
Мама підвелася й рішуче ступила крок до дверей.
– Знаєте що? – мовила вона. – Я сама піду й запрошу бідолаху, як це робили колись, у старі добрі часи. Хай тільки Маленька Мю виманить його із хащі.
Коли вони прийшли до ялинника, Рибак сидів на узліссі з квіточками у волоссі. Він одразу зірвався на рівні ноги, з надією дивлячись на прибульців.
– Маємо за честь привітати вас з днем народження, – мовила Мумі-мама, присідаючи у реверансі.
Рибак поважно схилив голову.
– Ви перші, хто згадав про мій день народження. То мені велика честь…
– Ми влаштували для вас удома невеличке свято, – сказала Мумі-мама.
– На маяку?! – аж скрикнув Рибак, вмить попіснівши на обличчі. – Я туди не хочу!
– Послухайте мене, – спокійно переконувала його Мама. – Вам зовсім не треба дивитися на маяк. Гарно заплющіть очі і дайте мені лапку. А ти, Мю, побіжи, будь ласка, наперед і постав воду на каву. А ще запали свічки!
Рибак міцно заплющив очі й простягнув Мамі лапку. Мумі-мама обережно повела його вересовою лукою до маякової гори.
– А тут треба високо занести ногу, – попередила Мама перед східцями.
– Я знаю, – відповів Рибак.
Коли заскрипіли вхідні двері, він здригнувся, відмовляючись іти далі.
– Ми спекли торта й прикрасили кімнату, – вмовляла його Мумі-мама. – Приготували подарунки!
Мама перевела Рибака через поріг, вона поволі почали підніматися угору крученими сходами. Південно– західний вітер шаленів поза стінами маяка, інколи вів завивав, вриваючись у розбите вікно.
Мама відчула, як тремтить Рибакова лапка.
– Нічого страшного тут немає, – заспокоїла вона його. – Ми вже майже прийшли…
Вона відчинила двері до кімнати.
– А тепер можна дивитися! – дозволила вона.
Рибак слухняно розплющив очі. Свічки горіли, хоча ще не стемніло, святковий стіл був накритий дуже гарною білою скатертиною з вишитими зеленими гілочками по краях. Родина Мумі-тролів вишикувалася рядком, зустрічаючи гостя.
Рибак глянув на торта.
– Ми маємо лише три свічки, – вибачилася Мама. – Скільки років вам виповнилося?
– Не пам'ятаю, – пробурмотів Рибак.
Його очі полохливо перескакували з одного вікна на інше, він зиркнув на ляду, що вела у маякову вежу.
– Раді вітати вас у нашій господі, – приязно проголосив Мумі-тато. – Сідайте, будьте ласкаві, до столу.
Але Рибак і не подумав сідати, позадкував до дверей.
Раптом Маленька Мю розлючено заверещала:
– Сідай негайно до столу й поводься, як усі порядні гості!
Рибак так перелякався, що миттю опинився за столом. Не встиг він і оком змигнути, як Мумі-мама налила йому кави, а хтось уже розпакував капелюха й одягнув йому на розпатлану голову.
Рибак навіть не ворухнувся, тільки намагався роздивитися капелюха знизу, а від кави відмовився.
– Що ж, спробуємо з пакуночком водоростей… – мовила Маленька Мю, простягаючи йому свій подарунок, загорнений у червоні листочки.
– Можеш сама це з'їсти, – ввічливо сказав Рибак, і усі навколо засміялися, зрадівши, що й Рибак може утнути щось дотепне.
За столом стало веселіше, родина дала спокій своєму гостеві, завівши невимушену розмову про шторм та острів, який помирився з морем і заснув.
Потроху Рибак оговтався, відсьорбнув кави й скривився мов середа на п'ятницю. Потім поклав до горнятка вісім шматочків цукру й вихилив усе одним ковтком. А тоді заходився розгортати пакунок від Мумі-троля. Там були подарунки, яких не взяла Морська лошичка: скельця, камінці, чотири мідні грузильця для вудки. Рибак довго дивився на грузильця і зрештою сказав:
– Ха!
Потім він розгорнув останній пакунок і вийняв мушлю з написом: "На згадку з Західного узбережжя" і сказав:
– Ха-ха!
– Я вибрала найгарнішу мушлю, – пояснила Мумі-мама. – Її викинуло море на піщаний пляж…
– Он як?
Рибак глянув на найнижчу шухляду комода. Він підвівся з-за столу й поволі підійшов до комода. Уся родина зацікавлено спостерігала за ним, надзвичайно дивуючись, що він не подякував за подарунки.
Почало сутеніти, лише маленький промінець призахідного сонця тріпотів високо у кроні яблуньки на стіні. Три свічки рівно горіли на торті.
Рибак побачив пташине гніздо, що усе ще лежало на комоді.
– Його місце у комині, – зауважив він суворим голосом. – Воно пролежало там багато років.