Тато і море

Страница 28 из 39

Туве Янссон

– Ти багато зібрав матеріалу? – поцікавилася Мумі-мама.

– Цілу купу. Але треба зібрати ще стільки ж, щоб розпочати працю над моєю дисертацією, – нахилившись над столом, Тато з несподіваною довірливістю мовив: – Я хочу довідатися, чи море дійсно підступне, чи змушене підкорятися…

– Кому? – здивувалася Мама, зробивши великі очі.

Але Тато пропустив її запитання повз вуха, зосередившись на тарілці з юшкою.

– Комусь… чомусь… певним законам, – видушив він врешті з себе.

Після обіду Тато схопив червону фарбу, якої йому мама налила до горнятка, й подався малювати ватерлінію під маяком.

Осиковий гай укрився багрянцем, галявинку жовтим килимом встелило березове листя, жовті й червоні листочки кружляли над морем, підхоплені південно-західним вітром.

Мумі-троль зафарбував штормового ліхтаря з трьох боків чорною сажею, як це роблять під час своїх злодійських виправ злочинці. Він обійшов маяка, що зорив за ним порожніми очницями вікон на вежі.

Знову настав вечір, і острів прокинувся. Мумі-троль відчув, як він заворушився, заячало над мисами морське птаство.

"Усе надаремно, – думав Мумі-троль. – Тато зрозумів би, якби знав… Але я не хочу бачити нинішньої ночі, як струменить пісок у море. Піду собі на східний мис…"

Мумі-троль вмостився на скелі й налаштувався чекати, обернувши ліхтаря незафарбованим боком убік моря. Темрява огорнула острів, але Мара не прийшла.

Лише Маленька Мю бачила його. І Мару теж. Однак Мара сиділа в очікуванні на піщаному пляжі.

Мю пересмикнула плечима і заповзла у своє кубельце з моху. Вона вже не раз бачила, як дехто через свою недоумкуватість розпачливо чекає на іншого не в тому місці і не в той час. Тут нічим не зарадиш, а може, так і повинно бути…

Ніч була хмарна. Мумі-троль чув, як над ним пролітають невидимі у пітьмі птахи. Позад нього в озерці заплюскотіло. Він обернувся. Око штормового ліхтаря висвітлило чорну смужку води, де плюскалися морські конячки. Вони плавали попід скелястим берегом, можливо, бували тут кожної ночі, а Мумі-троль про це й не здогадувався. Конячки форкали й хлюпалися, позираючи на нього з-під гривок. Мумі-троль переводив погляд з однієї конячки на другу: в обох були однакові очі, однакові квіти на спинах і навіть зухвалий вигин шиї нічим не відрізнявся. Мумі-тролеві було не під силу упізнати, яка ж із лошичок – його.

– Це ти? – запитав він.

Морські конячки підпливли ближче, стали на кам'яній приступці, тепер вода сягала їм до колін.

– Це я! Це я! – відповіли обидві водночас, ледь не покотившись від сміху.

– Не хочеш мене порятувати? – поцікавилася одна з них. – Агов, маленький товстий морський огірочку, чи ти кожної днини дивишся на мій портрет? Дивишся, скажи!

– Ніякий він не огірок, – докірливо зауважила її товаришка, – а маленька порхавка, яка пообіцяла врятувати мене, коли завіють вітри. Маленька порхавка, яка шукає черепашки для своєї мами! Як зворушливо! Зворушливо!

Мумі-тролеві запекло в очах.

Мама начистила срібну підківку порошком, тому одна з підківок мала виблискувати яскравіше, ніж решта. Це він добре знав. А ще знав, що конячки нізащо не піднімуть з води копитця, і він ніколи не довідається, котра з них є його лошичкою.

Урешті морські конячки побрели у море. Мумі-троль чув їхній сміх, що дедалі віддалявся, доки від нього не зосталося й сліду, лиш вітер шарудів понад берегом.

Мумі-троль ліг на скелю, задивившись у небо. Він уже не мав сили думати про свою лошичку. Досить йому було спробувати уявити її, як перед очима поставали обидві конячки, дві реготливі конячки, які були схожі між собою мов дві краплі води. Знай собі стрибали у море й вистрибували з нього, від того миготіння у Мумі-троля аж заболіли очі. Зрештою їх набіг цілий табун, безліч коней, годі було й порахувати їх. Мумі-тролеві захотілося спати, страшенно захотілося, щоб йому дали спокій.

Мамин розпис ставав дедалі гарнішим. Вона вже встигла розмалювати стіну до самих дверей, тут красувалися крислаті зелені яблуні, усіяні квітами та плодами, навіть у траві лежали яблука. Усюди цвіли трояндові кущі високих деревоподібних сортів з червоними квітами. Кожний кущик ріс в обрамленні білих мушель. Криниця була зеленого кольору, а дровітня – коричневого.

А одного надвечір'я, коли промені призахідного сонця впали на стіну, Мумі-мама намалювали кутик ґанку. На ту мить нагодився Тато.

– А гори не малюватимеш? – запитав він, розглядаючи Мамину роботу.

– Там немає гір, – неуважно відповіла Мама. Вона саме виводила пензлем поруччя ґанку, а це дуже важко зробити так, щоб штахетини не скособочилися.

– А що це там – небокрай? – не вгавав Тато.

Мама підвела погляд.

– Ні, – заперечила вона. – Блакитний ґанок… І моря тут теж немає.

Мумі-тато довго мовчки роздивлявся Мамині малюнки, а потім пішов ставити на плиту воду для чаю. Обернувшись знову, він побачив, що мама намалювала велику синю пляму, а поверх неї щось таке, що очевидно мало би зображувати човна. Однак непереконливо.

– Послухай-но, – озвався Тато, – ось це тобі не вдалося.

– Вийшло трохи не так, як я задумала, – жалібно визнала Мумі-мама.

– Але ж задум був гарний, – потішив її Тато. – Гадаю, варто все ж знову повернутися до ґанку. Малювати слід лише те, що хочеться.

Після того вечора Мамин настінний розпис чимраз більше почав нагадувати Долину Мумі-тролів. їй важкувато давалася перспектива, тож іноді доводилося виривати деякі деталі з контексту і малювати в якомусь іншому місці. Скажімо, кухонну плиту та фрагменти вітальні. Цілком неможливо зобразити усі кімнати, хіба по одній стіні з кожної, але це якось неприродно.

Найліпше Мамі малювалося перед заходом сонця, тоді у вежі було порожньо і тихо, а вона набагато виразніше бачила перед собою рідну домівку та Мумі-долину.

Одного вечора небо на заході запалало найгарнішими та найяскравішими барвами. Такого заходу сонця Мамі ще ніколи не доводилося бачити. Небокрай спалахнув багряним, оранжевим, рожевим та жовтогарячим полум'ям, хмари струшували палаючі краплі у темне бурхливе море. Повіяв південно-західний вітер, він налетів на острів з чорно-чоренного, різко окресленого обрію.

Мама стояла на обідньому столі й малювала червоною фарбою яблука у кроні дерева. Якби ж то у неї було достатньо фарб, щоб розмалювати маяк ззовні! Які чудові яблука! Які розкішні троянди!