– Не уявляю, як вони можуть бути такими злюками, – захоплено сказала Маленька Мю.
Мумі-троль зазирнув під густе сплетіння незборимих деревець, де покручені стовбури звивалися, немов гадюки. Землю килимом вкривало повзуче ялинове гілля та бура глиця, а понад ними – печери та діри пітьми.
– Поглянь на он ту ялинку, – озвався Мумі-троль. – Вона тримає у своїх обіймах маленьку берізку, щоб захистити її.
– То ти так думаєш, – похмуро буркнула Маленька Мю. – Я ж думаю, що ялинка міцно ухопила її і не відпускає. Цей ліс саме такий – хапає і не відпускає. Мене не здивує, якщо там хтось сидить, і його скрутили ось так!
І Маленька Мю міцно стиснула лапками Мумі-троля за шию.
– Відпусти! – закричав, вириваючись Мумі-троль. – Гадаєш, це правда? Там хтось є?..
– Ти такий легковір! – зневажливо пирхнула Маленька Мю.
– А ось і зовсім ні! – боронився Мумі-троль. – Просто я відразу уявляю того, хто там сидить… Він стає таким справжнім… Я ніколи не знаю, коли кажуть правду, а коли потішаються наді мною! Ти правду кажеш? Там хтось є?
Маленька Мю засміялася, підводячись.
– Не будь дурним! – кинула вона через плече. – Бувай тим часом! Я побіжу на мис подивитися на отого рибака-забудька. Він мене зацікавив…
Коли Мю зникла з очей, Мумі-троль підліз ближче до чагарів і заглянув у хащу. Серце шалено гупало йому в грудях. Море заспокійливо шурхотіло, сонце пригрівало йому спинку.
"Ясна річ, там нікого немає, – сердито думав Мумі-троль. – Усе вона вигадала. Я ж знаю, що вона брехуха, і завжди даю себе обдурити. Наступного разу я щось вигадаю… Ха! "Не будь дурним!" Отак зневажливо, мимохідь… Цей ліс не таїть у собі загрози, він сам боїться. Кожне деревце сахається, ніби хоче вирвати коріння й утекти. Це ж кидається у вічі…"
Усе ще сердитий, Мумі-троль поліз у хащі.
Сонце зникло, стало холодно. Гілки шарпали його за вушка, глиця кололася, сухе ломаччя хрускало під його лапами – тут пахло льохом і гниллю. І було тихо, абсолютно тихо. Шум моря зник. Мумі-тролеві здалося, що там, у гущавині, хтось дихає, у горлі від жаху вчувався смак чорнила. Гілки ніби міцно вхопили його в свої обійми. Йому враз захотілося знову на сонце, вже, негайно! Але він подумав: "Ні, якщо зараз поверну, то ніколи не наважуся сюди увійти. Усе життя обходитиму цей ліс, а дивлячись на нього, згадуватиму, що мені забракло відваги. То Маленька Мю мене налякала! Я прийду до неї і скажу: "До речі, там, у тому лісі, нікого немає. Я дивився… Ти мене надурила!"
Мумі-троль пирхнув і поповз далі попід повзучим гіллям. Іноді щось хрускало, і струхлявілий стовбур падав у м'який оксамитово-брунатний перегній. Земля, устелена мільйонами опалих хвоїнок, була ніжною й гладкою мов шовк.
Доки Мумі-троль заповзав щораз глибше в гущавину, неприємне відчуття замкненого простору поступово минало. Тепер він почував себе, немов у прохолодному сховку, захищеним маленьким звірятком, яке прагне, щоб усі дали йому нарешті спокій. Раптом Мумі-троль знову почув шерех моря, тепле сонце засліпило його. Він опинився на галявині посеред хащі.
Галявинка була зовсім крихітна, тут помістилися б два ліжка, поставлені рядком. Тут було тепло, гуділи бджоли над квітами, а навколо стояв на сторожі густий ліс. Над галявинкою тріпотіли листям берізки, утворюючи мереживне зелене склепіння, крізь яке просвічувало небо. Мумі-троль знайшов тут абсолютну досконалість. Ніхто не бував тут до нього. Це належало йому…
Мумі-троль обережно сів у траву і зажмурився. Він завжди відчайдушно мріяв про надійний сховок, постійно шукав його і часто знаходив, але ніколи такого гарного, як цей. Галявинка була схована від сторонніх очей і відкрита водночас. Тільки птахи могли його бачити. Земля дихала теплом, звідусіль його захищав ліс, який на інших наганяв жах. Він зітхнув.
Раптом Мумі-троля щось вкусило за хвіст, обпекло мов вогнем. Він зірвався з місця й відразу здогадався, що це було. Мурахи! Маленькі мстиві ядучі мурахи, від них аж роїлося у траві. Вони збігалися з усіх боків, ось ще один вкусив його за лапу. Мумі-троль поволі відступав, очі йому пекли від розчарування, він почувався невимовно скривдженим. Звичайно, вони жили тут задовго до нього. Але той, хто живе у землі, не знає, що відбувається угорі. Мураха жодного уявлення не має про птахів, про хмари та все інше, таке важливе й прекрасне, як, скажімо, мумі-тролі.
Справедливість буває різною. За справедливістю, яка, можливо, дещо складна, однак абсолютно правильна, галявинка належала Мумі-тролеві, а не мурахам. Лиш би дати їм це зрозуміти. Вони залюбки могли б пожити деінде. Десь віддалік, хоч би на кілька метрів далі. Як би їм це пояснити? Може, у гіршому випадку провести прикордонну лінію і поділити територію?
Та ось мурахи знову пожвавилися, вони оточили його і пішли в наступ. Мумі-троль кинувся навтьоки. Він ганебно утікав з раю, однак був сповнений рішучості повернутися. Ця галявина чекала на нього все його життя, а може, й багато сотень років! Вона належала йому, бо він любив її більше, ніж будь-хто інший. Навіть якби мільйон мурашок любили її одночасно, їхні почуття не могли зрівнятися з його почуттями. Так він вважав.
– Агов, тату! – гукнув Мумі-троль.
Але Тато анічогісінько не чув, бо саме зумів зрушити з місця великого валуна, і той з шумом та гуркотом покотився униз горою, викресав дві чималі іскри, залишаючи по собі ледь відчутний дурманний запах пороху. І ось камінь вже лежить на дні, саме там, де йому й слід лежати. Неймовірно захоплююче заняття – котити великі камені, напружуватися усім тілом від вушок до кінчика хвоста, відчувати, як камінь поволі, дуже ПОВОЛІ починає рухатися, ще маленьке зусилля, і ось він, набравши шаленої швидкості, з колосальним сплеском гепає у воду. А ти стоїш і дивишся йому услід, тремтячи від напруги та гордості.
– Тату! – знову покликав Мумі-троль.
Мумі-тато оглянувся й помахав синочкові лапою.
– Бачиш, як точно ліг! Це буде причал, хвилеріз, розумієш!
Тато забрів у море і, натужно стогнучи, заходився котити дном ще більшого валуна, запхавши носа глибоко у воду. Піднімати й котити камінь під водою було набагато легше. Цікаво, від чого це залежить, чудувався Тато. Та головне, що при цьому почуваєш себе справжнім силачем…