Татарська пустеля

Страница 41 из 43

Дино Будзаті

— Повіз, щоб забрати мене? Навіщо?

— Тобі треба їхати. Невже ти хочеш вічно скніти в цьому закутні? У місті тебе швидко вилікують, за місяць станеш на ноги. А за нас не хвилюйся, головне уже зроблено...

Дроґо спалахнув од гніву. Здавалося, кров закипає в жилах — його, який, чекаючи ворога, відмовився від усього в світі й тридцять років плекав цю заповітну мрію, викидають із Фортеці саме тепер, коли нарешті сюди прийшла війна!

— Ти хоч би мене запитав, — обурено кинув Дроґо. — Я ще не вмираю і не зрушу з місця, бо не такий хворий, як ти гадаєш...

— Заспокойся, Бога ради, тобі не можна хвилюватися, — з нещирим співчуттям мовив Сімеоні. — Мені здається, так буде краще. Ровіна теж радить...

— Знову Ровіна! Це він намовив тебе викликати повіз?

— Ні, про це ми не розмовляли. Але він каже, що тобі слід лікуватися в кращих умовах.

Дроґо вирішив припинити суперечку і поговорити з Сімеоні як з другом.

— Слухай, — почав він примирливим тоном. — Ти ж знаєш, що тут, у Фортеці, всі залишились заради надії. Якби не вона...

— Не розумію, — мовив Сімеоні з відвертим неспокоєм.

— Мусиш зрозуміти, — наполягав Дроґо. — Я служу тут уже тридцять років... відмовляюсь од великих можливостей. Тридцять років це далеко не жарт, і все для того, аби дочекатися ворога. Тому ти не можеш наполягати на моєму від'їзді. Я маю право тут залишитися...

— Гаразд! — сердито відрубав Сімеоні. — Сподівався, що роблю тобі послугу, а ти заводиш такі розмови. Не варто було старатися. Я послав двох гінців, затримав марш батареї, щоб міг проїхати повіз.

— Не збираюсь тебе засуджувати, — сказав Дроґо. — Дуже вдячний і все розумію. Хай повіз залишиться тут, бо мені не до снаги така подорож.

— Тільки-но ти казав, що завтра піднімешся, а тепер заявляєш, ніби не зможеш сісти у повіз. Пробач, ти сам не знаєш, чого хочеш...

— Ні, все це не так, — почав виправдовуватись Дроґо. — Одна річ поїхати, інша — зійти на мури. Можу навіть прихопити ослінчик і сісти, якщо почуватимусь зле. Звідти я контролюватиму ситуацію, принаймні побачу, як розгортатимуться події.

— Що ж, залишайся, — мовив Сімеоні. — Але не знаю, де розмістити офіцерів, які вже прибувають. Не можна ж покласти їх на ніч у коридорах чи в льоху. У цій кімнаті стануть три ліжка...

Джованні здригнувся. Невже Сімеоні прийшов лише задля цього? Має намір позбутись його, щоб звільнити кімнату. Від такого негідника можна чекати всього. Слід було раніше здогадатись.

Оскільки Дроґо мовчав, Сімеоні посміливішав:

— Три ліжка тут запросто стануть. Два вздовж стіни, третє в кутку. Дроґо, якщо ти мене послухаєш, — додав він уже без усякої делікатності, — якщо послухаєш, то полегшиш моє завдання. Коли ж залишишся тут, вибач, що я це кажу, але не знаю, чи зможу допомогти тобі в твоєму становищі.

— Гаразд, — перервав його Дроґо. — Я все зрозумів. Прошу, на цьому закінчимо. В мене болить голова.

— Даруй, що наполягаю, — мовив Сімеоні, — але я хотів би негайно з цим покінчити. Повіз уже в дорозі, Ровіна схвалює твій від'їзд, а тут звільняється кімната. До того ж я не можу тримати у Фортеці хворого, бо беру на себе велику відповідальність за непередбачені наслідки.

— Пробач, але я волію залишитися тут, — відказав Дроґо, розуміючи безнадійність спротиву. — Запевняю, ти не матимеш зі мною жодного клопоту. Якщо хочеш, зроблю письмову заяву. Іди звідси, Сімеоні, дай мені спокій. Можливо, тобі недовго лишилося чекати моєї смерті, тож зостав мене тут. Я понад тридцять років мешкав у цій кімнаті...

Сімеоні роздратовано глянув на хворого і мовив обуреним голосом:

— А якщо я попрошу тебе як начальник? Якщо це буде наказ, що ти відповіси? — Він зробив паузу, насолоджуючись справленим враженням. — Цього разу, мій милий Дроґо, не демонструй притаманний тобі войовничий дух. Мені неприємно таке казати, але зрештою ти їдеш у безпечне місце і невідомо, скільки інших людей зголосилися б зробити це замість тебе. Припускаю навіть, що тобі прикро, але в цьому житті не можна вимагати всього, і треба з цим примиритися... Зараз я пришлю сюди ординарця, який складе речі. Повіз мав прибути о другій годині. Ми побачимось пізніше...

Він сказав це і поквапливо вийшов, щоб не залишати Дроґо часу для нових заперечень. Грюкнувши дверима, пішов жвавим кроком по коридору як упевнена в собі людина, що цілком володіє ситуацією.

Запала гнітюча тиша. "Плюсь!" озвалася за стіною цистерна. В кімнаті почувся важкий подих Дроґо, схожий на хлипання.

А надворі тривала сонячна днина, пашіло теплом каміння, дзюрчала вода, ллючись стрімчастими схилами. Ворожі сили збиралися на останнім рубежі перед Фортецею, а дорогою через пустелю йшли нові війська, їхали обози. На фортечних мурах уже все було готове — боєприпаси є, солдати розставлені, зброя перевірена. Погляди вояків були звернені на північ. Так само, як і в ті далекі дні, коли чужоземці прийшли визначати лінію кордону, зараз теж відчувалися неспокій духу, хвилі страху і радості. Ніхто не мав часу згадати про Дроґо, який одягався за допомогою Луки, збираючись до від'їзду.

XXIX

Повіз був просто чудовий, навіть занадто розкішний для вбогих місцевих доріг. Він міг би здатися екіпажем великого пана, якби його дверцята не були прикрашені полковими гербами. На передку вже сиділи двоє солдатів — візник та ординарець Дроґо.

В загальній метушні, яка панувала у Фортеці, куди вже почали прибувати перші загони підмоги, мало хто звертав увагу на худого офіцера з виснаженим жовтим обличчям, який поволі спускався сходами до головного виходу з форту, біля якого стояв повіз.

Саме в цей час на залите сонцем плато виходила з долини велика колона солдатів, коней та мулів. Уздрівши Фортецю, вояки, хоч і стомлені довгим походом, бадьоро пришвидшили крок, а оркестранти, що йшли попереду, почали скидати з інструментів сірі чохли, збираючись грати.

Деякі офіцери залоги віталися з Дроґо, але не так приязно, як колись. Усі знали, що він збирається їхати і вже не відіграє жодної ролі в командуванні залогою Фортеці. Лейтенант Моро з групою однолітків підійшов побажати йому щасливої дороги. Однак прощання було коротким, з тією облудною сердечністю, яка притаманна молоді в її ставленні до людей старшого покоління. Хтось сказав Дроґо, що підполковник Сімеоні просить трохи почекати, бо має нагальні справи, і якщо пан майор перегодить кілька хвилин, обов'язково прийде попрощатися.