— Просдочімо, — насилу мовив Дроґо. — Піди поклич Луку, мого ординарця. Він чекає у канцелярії, коли йому дадуть папери. Прошу тебе, поквапся.
— Буде зроблено, пане майоре! — відповів Просдочімо. — Не переймайтеся своєю хворобою, теж ідіть і побачите.
Він вибіг із кімнати, не зачинивши дверей. Звуки його квапливих кроків швидко завмерли в глибині коридору, і знову запала тиша.
— Господи, допоможи мені! — прошепотів Дроґо, не в змозі стримати збудження. Хотілося негайно скочити з ліжка, погнати на бастіони, довести всім, що він разом із ними й аж ніяк не хворий.
"Трах!" Наглий повів вітру з силою грюкнув дверима. В мертвій тиші удар пролунав гучно і підступно, мов відповідь на благання Дроґо. Чому ж не йде Лука? Треба лише спуститись двома маршами сходів.
Не чекаючи ординарця, Дроґо зліз із ліжка і знову відчув запаморочення. Опинившись перед люстром, зі страхом почав розглядати жовте виснажене обличчя. Мене старить заріст, переконував він себе, і непевними кроками зачвалав по кімнаті у нічній сорочці, шукаючи бритву. Де ж цей йолоп Лука?
"Тарах!" Знову ляснули розгойдані протягом двері.
— Біс вас бери! — лайнувся Дроґо. В цю мить почулися кроки ординарця.
Поголений і вдягнений по формі, — мундир висів на ньому, мов на вішалці, — майор Джованні Дроґо вийшов із кімнати й повільно рушив коридором, який здавався довшим, ніж колись. Лука ішов позаду, готовий при потребі його підтримати. Знову відчуваючи запаморочення, Дроґо мусив час від часу зупинятися і втішати себе заспокійливими словами. Надворі йому стало легше. Він зійшов на верхню терасу, де група офіцерів розглядала в біноклі трикутник рівнини у просвітку між горами. Приголублений щедрим сонцем, од якого давно відзвичаївся, Дроґо невлад відповідав на привітання. Йому здалося, — хоча, можливо, він і помилявся, — що підлеглі зустріли його якось зневажливо, наче вже не вважали своїм начальником. Чи не став він для них мерцем?
Цю неприємну думку швидко витіснила важливіша проблема: воєнна. Дроґо вперше побачив, як над Новим редутом піднявся легкий димок. Отож там знову поставили варту, вживають термінові заходи, обговорюють подальші плани, не цікавлячись його думкою. Більше того, він, заступник коменданта Фортеці, навіть не був попереджений про надзвичайні події. Якби не Просдочімо, він би й зараз, нічого не знаючи, вилежувався в ліжку.
Його пойняв раптовий гнів, очі затуманились, і довелося спертись на парапет й докласти всіх зусиль, щоб ніхто не здогадався про його жахливий стан. Він почував себе вкрай самотньо, наче в оточенні ворогів. Окремі молоді офіцери, такі як Моро, любили його, але тепер їхня підтримка була для нього майже нічим.
Раптом пролунала команда: "Струнко!" Швидким кроком підійшов підполковник Сімеоні.
— Я вже півгодини тебе шукаю, — мовив він Дроґо. — Треба щось робити, приймати якесь рішення.
Сімеоні зобразив на обличчі надмірну приязнь і вигнув брови, наче з нетерпінням хотів вислухати думку Дроґо. Джованні почув себе обеззброєним, хоча добре розумів, що комендант Фортеці поводиться нещиро.
— У мене тут депеша від генерала Стацці, — сказав Сімеоні, відводячи Дроґо вбік, аби ніхто не почув. — Прибувають два полки, розумієш? А куди я їх подіну?
— Два полки підкріплення? — ошелешено спитав Дроґо.
Сімеоні простягнув йому депешу. Генерал повідомляв: щоб зміцнити оборонний рубіж і попередити можливі ворожі провокації, до Фортеці відряджено два полки Сімнадцятої піхотної дивізії та дивізіон легких гармат. Слід по можливості відновити сторожову службу і приготуватися для розміщення офіцерів і солдатів. Частина з них, зрозуміло, житиме в наметах.
— Тим часом я послав одну чоту на Новий редут. Здається, це правильне рішення, — мовив Сімеоні.
— Так, ти зробив цілком правильно, — з натугою відказав Дроґо. Слова Сімеоні дзвеніли у вухах, усе навколо загрозливо хиталося. Він зібрав волю, аби встояти на ногах, і безгучно молив: "Господи, допоможи!"
Щоб приховати свій тяжкий стан, Джованні попросив далекоглядну трубу, славнозвісну трубу лейтенанта Сімеоні, й, упершись ліктями в парапет, почав дивитись у бік півночі. Ех, якби вороги почекали хоч тиждень, поки він нарешті оклигає! Барилися стільки років, то невже не потерплять іще кілька днів?
Він знову глянув у трубу на трикутник пустелі в надії, що нічого там не побачить. Однак білястий простір перетинала довга чорна стрічка. Вона рухалась, то було скупчення людей, коней та гармат, і воно сунуло в бік Фортеці. Це наближалась північна армада, і хтозна...
В ту ж мить зображення в трубі почало обертатися, посіріло, поринуло в темряву. Знепритомнілий Дроґо, мов ганчір'яна лялька, повалився на парапет. Сімеоні вчасно підхопив майже безживне тіло, відчувши крізь тканину мундира позбавлений плоті кістяк.
XXVIII
Минули день і ніч. Майор Джованні Дроґо лежав у постелі, чув капотіння води цистерни й жодного іншого звуку, хоча по всій Фортеці щохвилини зростав неспокій.
Самотній і забутий Дроґо прислухався до власного тіла — чи не вертаються втрачені сили. Лікар Ровіна сказав, що це справа лічених днів. Але скількох насправді? Чи зможе він, коли нападуть вороги, зіп'ястись на ноги, одягтися і вийти на мури? Щоразу, коли здавалося, ніби справи пішли на краще, він підводився з ліжка і зазирав у люстро, але застрашливий вигляд обличчя перекреслював усі сподівання. Зневірений, з погаслими очима, знову повертався до ліжка, клянучи лікаря за неспроможність повернути йому снагу.
Сонячний зайчик зробив широке коло по підлозі. Мабуть, уже була одинадцята. Дроґо нерухомо лежав, утупивши погляд у стелю, коли почулись чиїсь голоси й до кімнати зайшов підполковник Сімеоні.
— Як справи? — жваво запитав він. — Трохи легше? Ти такий блідий.
— Знаю, — байдужно мовив Дроґо. — А ті, з півночі, ще далеко?
— Далеко? Гармати вже на верхівці валу. Пробач, що я не приходив ... навколо суцільне пекло. Скоро чекаємо перше підкріплення. Оце тільки зараз викроїв кілька хвилин...
— Завтра сподіваюся встати і трохи тобі допомогти, — сказав Дроґо, з жахом чуючи, як тремтить його голос.
— Ні, ні, не хвилюйся за це, краще скоріше одужуй і не бери собі в голову, що буцімто я про тебе забув. Маю гарну новину. Сьогодні приїде повіз, щоб тебе забрати. Війна чи не війна, а дружба перш за все...