— Надто жарко як на квітень, — сказав Дроґо. — От побачиш, знов піде дощ.
Він сказав саме так, на що Марія лише розпачливо посміхнулась.
— Так, дуже жарко, — відповіла вона безбарвним голосом, й обоє зрозуміли, що це кінець. Між ними розверзлась прірва, вони знову були далекі й даремно тягнули одне до одного руки — відстань невпинно зростала.
Дроґо розумів, що продовжує кохати Марію та її світ, але все, що колись живило його розум і душу, кудись зникло і йому тут тепер уже не було місця. Чужі обличчя, інші звички, нові жарти, до яких він не звик. Це не було його життям, він обрав інший шлях, спроба повернутися виглядала б дурною й даремною.
Франческо все не з'являвся. Дроґо і Марія попрощалися з надмірною сердечністю, ховаючи свої таємні думки. Марія міцно потиснула йому руку й пильно подивилась у вічі, можливо, закликаючи не йти, вибачити її, знову повернути те, що вони загубили.
Він теж пильно глянув на неї:
— До побачення! Сподіваюся, ми ще зустрінемось до твого від'їзду. — Й не обертаючись пішов до хвіртки. В мертвій тиші під його ногами вискрипувала рінь садової доріжки.
XX
Загалом беручи, чотири роки служби у Фортеці давали право на нове призначення. Але Дроґо, щоб знов не потрапити до якогось глухого закутня, а повернутись додому, почав клопотатися про приватну розмову з командиром дивізії, що стояла залогою в їхньому місті. Саме мати наполягала на такій розмові. Казала, що всюди і скрізь треба самому нагадувати про себе. Ніхто за власною волею йому не допоможе, якщо він і пальцем не кивне. А тоді вже напевно його знов запроторять до чортів на виступці.
Мати просила через знайомих, щоб генерал прийняв і уважно вислухав її сина.
Генерал сидів у великому кабінеті за довгим письмовим столом і курив сигару. Він був старесенький і приязно позирав на лейтенанта Дроґо.
— Я хотів бачити вас, — першим почав генерал, наче сам наполягав на їхній зустрічі. — Цікаво, як ідуть справи у Фортеці? Філіморе ще живий і здоровий?
— Коли я залишав Фортецю, пан полковник почував себе чудово, ваше превосходительство, — відповів Дроґо.
Генерал хвильку помовчав. Відтак поблажливо похитав головою:
— Ех, завдали ви нам клопоту! Так... так... тією історією з кордоном. Ваш лейтенант... призабув його ім'я, сильно засмутив його високість.
Дроґо мовчав, не знаючи, що сказати.
— Так, той лейтенант... — продовжував генерал. — Як його звали? Здається, Ардуїно.
— Ангустіна, ваше високопревосходительство.
— Саме так, Ангустіна. Ех, невдатник. Через дурну впертість утнути таке на прикордонній лінії... Не розумію, як могли... А втім, облишмо це.
— Перепрошую, ваше превосходительство! — насмілився зауважити Дроґо. — Ангустіна — це той, хто помер.
— Що ж, мабуть, ви праві. Зараз я вже не пам'ятаю, — мовив генерал, наче сказане лейтенантом не мало особливого значення. — Але вся ця історія дуже не сподобалась його високості. Дуже.
Генерал кинув запитальний погляд на Дроґо.
— Ви прийшли... — мовив він ухильним тоном. — Прийшли сюди просити про переведення вас до міста, чи не так? Усі ви марите містом, але не розумієте, що тільки в далеких залогах можна стати справжнім солдатом.
— Так точно, ваше превосходительство, — сказав Дроґо, намагаючись контролювати кожне слово й інтонацію голосу. — Я вже відслужив там чотири роки...
— Чотири роки! Хіба це строк у вашому віці? — засміявся генерал. — Утім, я вам не докоряю... кажу лиш взагалі, що це найкращі місця для зміцнення командирського духу...
Він затнувся на мить, наче втратив хід думки, й знову заговорив: — Ну, що ж, дорогий лейтенанте, спробуємо піти вам назустріч. Зараз принесуть вашу особисту справу.
Чекаючи її, генерал поринув у балачки.
— Фортеця, — мовив він. — Фортеця Бастіані. А чи знаєте ви, лейтенанте, де її найуразливіше місце?
— Не знаю, ваше превосходительство, — сказав Дроґо. — Може, те, що вона розташована надто далеко?
Генерал вибачливо посміхнувся.
— У вас, молодих, якісь дивні думки. Розташована надто далеко! Запевняю, мені таке ніколи б не прийшло в голову. Хочете, я скажу, де слабке місце Фортеці? Там забагато людей.
— Забагато людей?
— Саме тому, — продовжив генерал, лишаючи поза увагою здивований вигук лейтенанта, — було вирішено змінити її статут. До речі, що про це думають у Фортеці?
— Перепрошую, ваше превосходительство, про що думають?
— Я ж вам кажу. Про новий статут, — сердито повторив генерал.
— Ніколи про це не чув, справді ніколи... — сторопіло відповів Дроґо.
— Хіба? Можливо, офіційного повідомлення ще не було, — полагіднішав генерал. — Але гадав, що ви це знаєте. Військові взагалі великі майстри першими про все дізнаватися.
— Новий статут, ваше превосходительство? — з цікавістю запитав Дроґо.
— Скорочення особового складу. Зменшення залоги майже вдвічі, — гостро відповів той. — Там надто багато людей, про що я давно кажу. Слід зробити її мобільнішою, цю Фортецю.
Тим часом до кабінету зайшов старший ад'ютант зі стосом паперів і особистих справ. Поклавши їх на стіл, він знайшов справу Дроґо і простягнув її генералу. Той досвідченим оком проглянув документи.
— Все в порядку. Але тут, здається, немає рапорту про переведення,
— Рапорту про переведення? — перепитав Дроґо. — Я гадав, що по чотирьох роках служби в ньому немає потреби.
— Загалом беручи, ні, — відповів генерал, відверто стомлений необхідністю давати пояснення лейтенантові. — Та оскільки зараз починається велике скорочення особового складу...
— Але про це ніхто там не знає, ваше превосходительство. Ніхто ще не подавав рапортів...
Генерал звернувся до старшого ад'ютанта:
— Капітане, чи є вже рапорти про переведення з Фортеці Бастіані?
— Гадаю, близько двадцяти, ваше превосходительство, — відповів капітан.
Оце так-так, подумав приголомшений Дроґо. Скоріше за все товариші по службі тримали в секреті від нього останні новини, аби самим прослизнути вперед. Невже й Ортіц теж підло його обдурив?
— Прошу вибачити за настійність, ваше превосходительство, — ризикнув заперечити Дроґо, розуміючи, що його справи кепські. — На мій погляд, чотири роки безперервної служби важать більше за формальну черговість.