Але Дроґо не почував себе здатним на це. Перед ним сиділа інша людина, думок якої він не міг угадати. Мабуть, він теж не той, що колись, і перший почав говорити фальшивим тоном.
— Змінилась? — перепитав Дроґо. — Анітрохи.
— Ти кажеш так, бо побачив, яка я негарна. Ні, скажи мені правду.
І це говорить Марія? Може, вона жартує? Джованні слухав її, майже не вірячи своїм вухам, слухав і сподівався, що раптом вона полишить люб'язну усмішку та манірну поведінку і весело, нестримно зарегоче.
"Негарна, так, ти негарна", — сказав би Джованні за кращих часів, міцно обіймаючи її, а вона б довірливо притулилась до нього. А тепер це було б глупством, жартом поганого смаку.
— Та ні, — мовив Дроґо. — Ти така ж, як і була, слово честі.
Вона подивилась на нього з непевною усмішкою і перемінила розмову.
— Скажи, ти назовсім приїхав?
Він передбачав таке запитання й збирався сказати: "Залежить від тебе" чи щось подібне. Але чекав на нього раніше, на початку їхньої зустрічі, що було б природніше, якби її це хвилювало. А зараз воно пролунало майже несподівано й здавалося даниною ввічливості без жодних чуттєвих ознак.
У напівтемній вітальні на мить запала мовчанка. Із садка долинали співи пташок, а з якоїсь дальньої кімнати чулися повільні й безбарвні звуки піаніно.
— Не знаю, поки що не знаю, — мовив Дроґо. — В мене відпустка.
— Лише відпустка? — скрикнула Марія, в голосі якої відчувалося слабке тремтіння, яке могло бути простою випадковістю, розчаруванням, а може, душевним болем. Але їх насправді роз'єднувала якась незрима запона відчуження, що не збиралася зникати. Можливо, вона утворилась поступово, день по дню впродовж тривалої розлуки, відштовхуючи їх одне від одного, й ніхто цього не помітив.
— У мене відпустка два місяці. Тоді повернусь до Фортеці чи служитиму в іншому місці, не виключено, що навіть тут, — пояснив Дроґо.
Розмова почала гнітити його, душу охопила байдужість.
Обоє замовкли. Над містом панував полудень, птахи перестали співати, чулися лише звуки піаніно, сумні й монотонні, які гучнішали й гучнішали, наповнюючи дім, і в них відчувались гарячкові зусилля висловити щось незбагненне.
— Це дівчина з родини Мікелі. Вони живуть поверхом вище, — сказала Марія, помітивши, що Джованні слухає музику.
— Начебто ти теж колись грала цю річ?
— Ні, вона надто складна для мене.
— А мені здалось...
Піаніно грало без угаву. Джованні розглядав сонячну пляму на килимі, думав про Фортецю, уявляв, як тане сніг і з терас струмує вода бідною гірською весною, що знає лише дрібні квіточки і принесені вітром пахощі трав.
— А зараз ти проситимеш про переведення, так? — знову почала дівчина. — По стількох роках маєш право. Уявляю, яка там нудота.
Останні слова вона вимовила з певним обуренням, наче Фортеця була їй ненависна.
"Там справді-таки нуднувато. Краще залишитися тут із тобою". Ці вбогі слова промайнули в голові Дроґо, і він з відразою подумав, як би смішно прозвучали вони, якби їх сказати вголос.
— Звичайно, — погодився Дроґо. — Але дні так швидко летять.
Піаніно грало все гучніше. Чому ці акорди гримлять і гримлять без кінця? По-школярському нудні, вони покірно повторювали милу стару історію, нагадуючи про туманний вечір, жовтаві міські ліхтарі, їх двох, що блукали щасливі серед голих дерев бульвару, тримаючись за руки як діти. Того вечора, пригадував він, у будинках теж грала музика. Звуки піаніно лилися з освітлених вікон, і хоча, напевно, це теж були нудні учбові вправи, Джованні і Марія ніколи не чули більш хвилюючих мелодій.
— Так, — додав Дроґо. — У нас справді бракує розваг, але ми потроху призвичаїлись...
Розмова у вітальні, де пахло квітами, починала набувати поетичного смутку, що сприяє любовним освідченням.
Хтозна, думав Джованні, мабуть, ця перша зустріч по тривалій розлуці й не могла бути іншою і ми ще зможемо знайти спільну мову. Попереду в мене багато часу, тож не слід робити хапливих висновків. Якщо вона мене кохає, я не повернусь до Фортеці.
Але дівчина раптом сказала:
— Який жаль! Через три дні я їду з мамою та Джорджиною. Нас не буде кілька місяців. Ми їдемо до Голландії.
— До Голландії?
Марія з радісним збудженням почала розповідати про наступну подорож, друзів і знайомих, розваги на недавньому карнавалі, геть забувши про Дроґо. Тепер вона поводила себе розкуто і здавалась іще гарнішою.
— Чудова ідея, — мовив Дроґо, відчуваючи, як важкий клубок підкочується до горла. — В Голландії зараз найкраща пора. Кажуть, там є цілі поля квітучих тюльпанів.
— Мабуть, це дуже красиво, — підхопила Марія.
— Замість збіжжя голландці вирощують троянди, — вів далі Джованні з легким тремтінням у голосі, — мільйони й мільйони троянд. Куди не кинь оком, над ними підносяться вітряки, помальовані яскравими фарбами.
— Яскравими фарбами? Невже? — перепитала Марія, гадаючи, що Джованні жартує.
— Так кажуть, — відповів Дроґо. — До того ж я читав про це в книжці.
Перетнувши килим, сонячний зайчик гайно повз угору інкрустованим письмовим столом. День переходив у вечір, звуки піаніно прищухли, десь заспівала самотня пташка, Дроґо роздивлявся камінні щипці, такі самі, як у Фортеці, і цей збіг давав йому невелику розраду. Виходило, що Фортеця і місто були єдиним світом. Одначе, крім щипців, більш нічого схожого помітити не вдалось.
— Мабуть, у Голландії насправді гарно, — сказала Марія, опускаючи зір.
— Але зараз, коли вже час збиратися, в мене пропала охота їхати.
— Е, таке завжди трапляється в останню мить. Дуже нудно пакувати валізи, — мовив Дроґо, наче не здогадуючись про її почуття.
— Ні, річ не у валізах...
Стало б одного слова, простого слова, щоб дати їй зрозуміти, як його засмучує цей від'їзд. Але Дроґо не був на це здатний. Сказане могло б видатись брехнею. Тому він мовчки сидів і сумно усміхався.
— Пішли в садок, — нарешті мовила дівчина, не знаючи, що сказати. — Здається, сонце вже сідає.
Вони підвелися з канапи. Марія мовчала, чекаючи, що Дроґо заговорить першим, і дивилась на нього очима, де світилася любов. Але при вигляді садка Дроґо перенісся уявою до бідних луків навколо Фортеці, куди теж завітала найкраща пора і з кам'янистого ґрунту витикалися сміливі травинки.