XVII
Одного дня сніг на терасах Фортеці пом'якшав, ноги грузнули в ньому, як у болоті. З поблизьких гір раптом долинуло мелодійне дзюрчання весняних вод. Тут і там на верхів'ях гір сяяли проти сонця білі пасма заледенілих снігів. Солдати знай мугикали пісеньки, чого їм давно було не до шмиги. Сонце вже не мчало стрімголов ховатися за обрій, а довше стояло посеред неба, лижучи сніжні кучугури. Хмари з півночі несли дощі, які змивали сліди зимового царства. Поверталася весна.
Ранками можна було почути забуті співи птахів. Круки вже не збиралися на подвір'ї Фортеці в чеканні кухонних покидьків, а летіли в долини на пошуки свіжини.
Ночами двері спальних кімнат, полиці з речовими мішками, піраміди для зброї в казармах, гарні горіхові меблі в кабінеті пана полковника — всі дерев'яні речі Фортеці, в тому числі старовинні, починали рипіти у темряві. Іноді це був тріск, мов постріли пістолета, і здавалося, ніби ця річ розліталась на друзки. Дехто прокидався у ліжку й напружував слух, однак нічого не чув, крім знайомого всім рипіння.
О цій порі старі дошки охоплював болісний сум за життям. Багато років тому, в незабутні щасливі часи, вони пишалися листям, бруньками і квітами, були живим утіленням сили і краси. Відтак їх зрубали, і доля залишила їм тужливі весняні спогади, а ще нічний поскрип: "рип! рип!" І знову мовчання до наступного року.
Саме в цей час людей Фортеці теж навідують різні думки, аж ніяк не пов'язані з військовою службою. Мури раптом стають не гостинним прихистком, а в'язничними стінами. їхній вбогий вид, сірі патьоки, криві вежі бастіонів, бридкий жовтуватий колір не сприяють злетам вільного духу.
Весняним ранком якийсь офіцер — іззаду його важко впізнати, можливо, це навіть Дроґо — походжає, нудьгуючи, порожніми в цей час солдатськими вмивальнями. Він прийшов сюди не з перевіркою, просто ходить, розминаючи ноги. Зрештою, тут усе в порядку: раковини чисті, підлога підметена, а що з крана капає вода, то це не провина солдатів.
Офіцер зупиняється й позирає на одне з високих зачинених вікон. Напевно, його шибки не мили багато років, у кутках висить павутина. Ніщо не радує тут людську душу. Крізь вікно насилу можна розгледіти те, що називається небом. Одне й те саме сонце — думає, мабуть, офіцер — освітлює водночас убогі вмивальні й далекі чудові луки.
Луки вже зелені. На них недавно розпукли білі квіточки. Дерева теж, як велить природа, вбралися в нове листя. Гарно о цій порі мчати без мети на баскому коні розлогими полями. А якщо десь на путівці стрінеться гарна дівчина, вона пошле тобі ніжну усмішку. Однак час зупинитися — хіба личать офіцерові Фортеці Бастіані такі легковажні думки?
Хоч як це дивно, крізь закурені вікна вмивальні можна побачити білу хмару приємних обрисів. Такі ж самі хмари пливуть у цю мить над далеким містом, а городяни на вулицях позирають на них, радіючи, що минула зима. Майже на кожному новий чи старанно почищений одяг, жінки гуляють у яскравих сукнях і капелюшках, прикрашених квітами. Всі такі радісні, немов чекають чогось приємного. Раніше саме так і було, але зараз хтозна — може, прийшла інша мода. А якщо десь на лутці сидітиме чарівна дівчина, чи привітає вона тебе, перехожого, без усякого приводу гарною приязною усмішкою? Взагалі ж усе це не варто уваги — дурниці для школярів!
Крізь брудні шибки збоку видно частину муру. Він теж освітлений сонцем, але від цього не стає веселіше. Це стіна казарми, і байдуже, що її осяває — сонце чи місяць. Головне, аби ніщо не заважало нормальному ходу служби. Колись, у далекому вересні, один офіцер позирав зачарованим поглядом на ці мури, що здавалися йому надійним захистом його трудної, але завидної долі. Не вважав їх гарними і все одно стояв перед ними кілька хвилин, немов перед дивом.
Один офіцер блукає спорожнілими вмивальнями, інші вартують на бастіонах, скачуть верхи край кам'янистого плацу, сидять у кабінетах. Ніхто з них не в змозі до пуття зрозуміти, що відбулося, але вигляд чужих облич кожному діє на нерви. Вічно ті самі пики, ті самі теревені, та сама рутина, ті самі папери. А тим часом народжуються п'янкі бажання; сам не знаєш, чого б хотів, але, звичайно ж, не цих мурів, не цих солдатів, не цих звуків сурми.
Гей, скачи, мій конику, дорогою через долину, скачи, поки не пізно, не зупиняйся, навіть якщо відчуєш утому, аж поки побачиш зелені луки, знайомі дерева, будинки, церкви та дзвіниці!
Ну, що ж, прощавай Фортеце, залишатися тут небезпечно, твоя не така вже й глибока таїна давно зрозуміла: північна рівнина завше буде пустелею, ніколи не з'являться тут вороги, ніхто не облягатиме твої жалюгідні мури. Прощавай же, майоре Ортіц, мій сумний друже, нездатний покинути цю забуту Богом місцину. Так само, як і ти, багато інших марнували тут час у сподіваннях, але він виявився прудкішим за вас, його вже не наздогнати.
Джованні Дроґо кмітує інакше. Ніщо не прив'язує його до Фортеці. Він повернеться з гір, стане душею світського товариства, отримає високу посаду, можливо, навіть вирядиться за кордон у почту якогось генерала. За роки перебування у Фортеці втрачено чимало нагод зробити кар'єру, але він іще молодий і надолужить прогаяне.
Прощавай, Фортеце, з твоїми недоладними редутами, затурканими солдатами, паном полковником, який щоранку тайкома оглядає в бінокль пустелю і знов переконується, що там нікого нема. Салют могилі Ангустіни, мабуть, найщасливішому з усіх: він принаймні помер солдатською смертю, а не на ліжку в шпиталі. Останній салют північній рівнині, де розвіяні всі ілюзії.
Не думай про це, Джованні Дроґо, не обертайся назад у цю мить, коли ти виїхав на край плоскогір'я, звідки починається спуск у долину. Це було б непробачною слабкістю. Ти знаєш Фортецю Бастіані як свої старі чоботи, й наївно гадати, що коли-небудь тобі вдасться забути її. Кінь весело чвалує, днина гарна, повітря прозоре й легке, життя починається знову. Чи варто кидати останній погляд на мури, каземати, вояків? Повільно перегортається сторінка, лягаючи на інші, вже прочитані. їх іще мало порівняно з тими, які доведеться читати. Але це ще одна прочитана сторінка, пане лейтенанте, ще одна частка життя!