Сніговиця вшухла. Вітер стогнав серед скель, ганяючи пасма крижаного туману, хилитаючи пломінці за склом ліхтарів. Ангустіна, здавалося, нічого цього не помічав. Сидів, притулившись до каменя, і всотував очима далекі вогні Фортеці.
— Лейтенанте! — вкотре гукнув капітан Монті. — Йдіть сюди, бо заклякнете. Тоні зробив навіс од вітру.
— Дякую, пане капітане! — через силу мовив Ангустіна і ледь підвів руку, даючи зрозуміти, що це все не має для нього жодного значення. (Відтак дух, напевно ватажок зграї, зробив короткий владний жест, і Ангустіна з сумним обличчям зіскочив з лутки й сів у паланкін, по-панському склавши ноги. Зачарований караван вирушив у далеку путь.)
Кілька хвилин чулося лише хрипке завивання вітру. Навіть солдати, які купками зібрались під скелями, де було тепліше, втратили охоту жартувати й мовчки змагалися з холодом.
Коли вітер на мить ущух, Ангустіна трохи підвів голову і щось намагався сказати. Але з його вуст злетіли лише три слова: "Завтра треба буде..." І все. Лише три слова, і так тихо, що капітан Монті ледь їх розчув.
Тоді голова Ангустіни впала на груди, рука, що лежала в складці шинелі, стала твердою і білою, рот відкрився, а на вустах знову з'явилась легка усмішка. (Сидячи в паланкіні, він полетів, навіть не кинувши останнього погляду на свій палац, на інші будинки, на місто, в якому зростав. Кортеж піднімався в небо все вище і вище, стаючи невиразною смугою, потім клаптем туману, потім — нічим.)
Що ти хотів сказати, Ангустіно? Що слід було б зробити завтра? Нарешті вийшовши зі свого сховку, капітан Монті сильно поторсав лейтенанта за плече, щоб привести його до пам'яті, та, на жаль, лише зім'яв гарні складки шинелі. Ніхто з солдатів усе ще не помічав того, що сталось.
Кленучи Монті, йому відповів лише голос вітру з чорної безодні. Що ж ти хотів сказати, Ангустіно? Пішов, не закінчивши фразу. Можливо, це була просто дрібниця, чи марне сподівання, чи взагалі ніщо.
XVI
Після поховання лейтенанта Ангустіни життя у Фортеці знову ввійшло у звичну колію.
— Ви вже скільки тут? — питав у Дроґо майор Ортіц.
— Чотири роки.
І настала зима — довга й сумна пора. Випав сніг. Спочатку ліг шаром у чотири-п'ять сантиметрів, потім падав іще багато разів, а до весни було ой як далеко. Проте одного дня, раніше, ніж слід, набагато раніше, з терас потечуть гомінливі струмки й зима раптово скінчиться.
Загорнута в прапор труна з тілом Ангустіни лежала під землею, за огорожею маленького садка поблизу Фортеці. На могилі стояв білий кам'яний хрест з написом. Солдату Лаццарі поставили неподалік трохи менший дерев'яний хрест.
— Іноді я думаю так, — мовив майор Ортіц. — Ми мріємо про війну, чекаємо на цю рідкісну нагоду, а коли нічого не відбувається, вважаємо себе нещасними. Однак ви бачите, Ангустіна...
— Ви хочете сказати, — зауважив Джованні Дроґо, — що Ангустіна не мав потреби в такій нагоді, бо і без неї зміг відзначитись?
— Він був слабкий і, гадаю, хворий, — мовив майор Ортіц. — Почував себе гірше за нас усіх. Як і ми, не бився з ворогами, не дочекався війни. Однак загинув, мов на полі бою. Вам відомо, лейтенанте, як він помер?
— Так, я чув розповідь капітана Монті, — сказав Дроґо.
Коли прийшла зима, чужоземці зникли. Гарні, вкриті кров'ю прапори надії поволі похилились, і знову запанував спокій. А під порожнім небом на обрії все ще когось шукали.
— Він устиг померти в слушну годину, — міркував майор Ортіц. — Наче загинув від кулі. Герой, нічого не скажеш. Для всіх інших, хто був поряд із ним, можливості були такі самі. Він не мав жодної переваги за винятком того, що легко помер. А інші... що зробили інші? Для них це був звичайнісінький день.
— Хіба що трохи холодніший, — зауважив Дроґо.
— Так, хіба що трохи холодніший, — погодився Ортіц. — Зрештою, ви теж, лейтенанте, мали нагоду піти з ними. Досить було побажати.
Вони розмовляли на верхній терасі четвертого редуту. Ортіц розшукав Дроґо, коли той був на чергуванні. їхня дружба міцніла з кожним днем. Сидячи на дерев'яній лаві й загорнувшись у шинелі, обидва позирали на північ, де громадилися снігові хмари. Подеколи налітав крижаний вітер, проймаючи до кісток. Високі гори обабіч перевалу почорніли.
— Завтра й тут, у Фортеці, піде сніг, — зауважив Дроґо.
— Можливо, — байдуже сказав майор.
— Піде сніг, — повторив Дроґо. — Он круки літають...
— Ми теж винні, — сказав Ортіц, уперто розвиваючи свою думку. — Зрештою кожний одержує те, на що заслуговує. Скажімо, Ангустіна ладен був стояти на своєму, не зважаючи ні на що, а ми ні, й у цьому вся річ.
— То що ми маємо робити? — запитав Дроґо.
— Я нічого, — з посмішкою мовив Ортіц. — Надто довго довелося чекати. Але ви...
— Що я?
— їдьте звідси, поки є час, поверніться до міста, продовжуйте службу в іншому гарнізоні. Ви не скидаєтесь на людину, яка нехтує радощі життя. Зробите там кар'єру швидше, ніж у Фортеці. Не всім же бути героями.
Дроґо промовчав.
— Ви просиділи тут уже чотири роки, — вів далі Ортіц. — Згоден, це вплине на вислугу літ, але наскільки краще служити у місті. Зараз ви відірвані од світу, всіма забуті. Тож раджу вам — повертайтеся.
Дроґо слухав, потупивши очі.
— Я вже бачив таких, — переконував Ортіц. — Потроху призвичаїлись до Фортеці, стали її в'язнями, втратили здатність рухатись. Старики в тридцять років!
— Вірю вам, пане майоре, — мовив Дроґо. — І все ж у моєму віці...
— Ви молодий, — погодився Ортіц, — і ще певний час будете ним. Але на вашому місці я б остерігся. Досить проґавити ще два роки, лише два роки, і повернення звідси коштуватиме великих зусиль.
— Дякую вам за пораду, — сказав Дроґо, не дуже стривожений. — Але ж і тут, у Фортеці, варто чекати на щось краще. Звучить безглуздо, однак і ви самі, чесно кажучи...
— На жаль, може, й так, — погодився майор. — Всі ми, більше чи менше, живемо надією. Але це глупство, досить трохи подумати. — Він вказав рукою на північ. — Звідти не можна чекати нападу. Зараз, після останніх подій, хто серйозно повірив у його можливість?
Ортіц підвівся з лави й дивився на північ так само, як тоді, коли далекого ранку на краю долини, ідучи поряд із Дроґо, позирав зачарованим поглядом на загадкові мури Фортеці. З тих пір минуло чотири роки, значний відрізок життя, але не сталося нічого, абсолютно нічого, що могло б виправдати його тодішні надії. Дні минали один за одним, гадані вороги якось з'явилися на краю рівнини і знову зникли після рутинних робіт на кордоні. Мир панував у світі, вартові не піднімали тривогу, ніхто не збирався порушити усталений плин життя. Як і в минулі роки, згідно з природним законом, убивалася в силу зима і шпаркий вітер свистів між багнетів. А майор Ортіц, не вірячи своїм мудрим словам, так само стоїть на терасі четвертого редуту і вкотре позирає на велику рівнину, ніби він один має право дивитись туди і бути тут, а Дроґо — лише гарний хлопець не на своєму місці, хлопець, що помилився в розрахунках і розумно зробив би, якби полишив Фортецю.