Тарзанів син

Эдгар Райс Барроуз

Моя Люба сумувала разом з дівчиною і намагалася хоч якось полегшити її страждання. Вона казала, що коли Корак живий, то він неодмінно знайде її. Однак подумкн вона також вважала, що Корак існує лише в дитячих мріях Меріем. Моя Люба намагалась якось відвернути увагу дівчини від причини її смутку і розпочала цілеспрямовано й наполегливо пояснювати дитині усі принади й переваги цивілізованого життя. Це було неважко, хоча, здавалося, їй уже запізно вчитися, і попередній дикий життєвий досвід дівчини міг би стати важкою перепоною на шляху до її нового життя, — але почуття смаку і звички вона дуже добре засвоювала від своєї вчительки.

Моя Люба була в захваті. Дітей вона не мала і полюбила маленьку чужинку материнською любов'ю, як власну дитину. Внаслідок усього цього, коли минув рік, ніхто б не міг сказати, що Меріем будь-коли була позбавлена вигод цивілізації і культури.

Тепер їй було шістнадцять, але вона виглядала на всі дев'ятнадцять, з гарним чорним волоссям, смаглявою шкірою, вона дихала свіжістю і чистотою, здоров'ям і цнотливістю. Вона старанно ховала свій причаєний смуток, але більше ніколи не говорила про це з Моєю Любою. Та не минало для неї самої й години без спогадів про Корака і бажання побачити його знову.

Меріем уже добре розмовляла англійською і непогано навчилася читати й писати. Одного дня Моя Люба жартома озвалася до неї французькою і, на її подив, Меріем відповіла тією самою мовою, щоправда, повільно й затинаючись, а проте, доброю французькою, хоч такою, якою звичайно говорять малі діти. Після цього випадку, вони потроху розмовляли французькою щодня, і Моя Люба часто дивувалася, з якою легкістю дівчина вчить мову, подеколи дуже нелегку. Спочатку Меріем супила гарненькі брівки, наче намагаючись щось пригадати, коли вивчала нові слова, а потім, на подив самій собі, а тим більше вчительці, вживала інші французькі слова, аніж ті, яких навчилася, — вживала правильно і з вимовою кращою, ніж у самої англійки. Втім, читала і писала Меріем значно гірше, і оскільки Моя Люба вирішила, що досконале знання англійської важливіше, то вдосконалення французької відклалося на потім.

— Напевне, ти чула, як іноді хтось розмовляв французькою в дуарі твого батька, — робила припущення Моя Люба, бо інакше вірогідних пояснень наче не було.

Меріем заперечливо похитала головою.

— Можливо, — сказала вона, — але я не пригадую, щоб колись бачила французів у батьковому товаристві. Він ненавидів їх і не хотів мати з ними нічого спільного, і я цілком переконана, що ніколи не чула всіх цих слів раніше, хоч водночас відчуваю, що ніби їх знаю. Я не можу цього зрозуміти.

— Я також, — сказала Моя Люба.

Невдовзі після цієї розмови прибув посланець з листом, зміст якого дуже схвилював Меріем. Гості їдуть! Кілька англійських пань і панів відгукнулися на запрошення Моєї Любої прибути на місяць полювати і досліджувати джунглі. Меріем пойняло нетерпіння. Які ж ці гості? Чи будуть вони з нею так само люб'язні, як Бвана і Моя Люба, а чи будуть, як інші досі знайомі їй білі, — жорстокими й безжальними? Моя Люба запевняла її, що вони дуже виховані і сподобаються їй своєю делікатністю та шляхетністю.

На превеликий подив Моїй Любій, Меріем не виказала ніякої сором'язливості, чекаючи на гостей, так що навіть не вірилось у її дике минуле.

Вона дивилася, як вони наближаються, з цікавістю та водночас і з деякою нехіттю, аж доки переконалася, що ніхто її не вкусить. По суті, вона зараз нічим не відрізнялася від гарненької цивілізованої молодої дівчини, яка очікувала візиту товариства.

Корак і далі був у її думках, але тепер його відсутність спричиняла менше відчуття важкої втрати. Меріем і далі сумувала, згадуючи його; але прикрий біль згуби .вже не доводив її до безнадії. Вона й далі була душею вірна йому. Сподівалась, що одного чудового дня Корак знайде її, бо ні на мить не сумнівалася, що він не припиняє пошуків, — коли, звичайно, ще живий. Оця остання думка найбільше непокоїла її. Корак може бути мертвий. Здавалося мало ймовірним, що він, такий молодий і звичний перемагати усі небезпеки джунглів, може піти з життя. Коли вона востаннє бачила його, оточеного юрбою озброєних воїнів, то зрозуміла, що якби він повернувся по неї в селище, його можуть убити. Навіть її Корак не міг голіруч дати собі ради з цілим племенем.

Нарешті приїхали гості. Троє чоловіків і дві їхні дружини. Наймолодшого звали пан Морісон Бейнс. Квітучий молодик, що встиг спізнати всі можливі втіхи європейських столиць, він тепер був радий пошукати пригод і переживань на іншому континенті.

На все неєвропейське він дивився, як на поспіль нe варте уваги, але, втім, був не від того, щоб насолодитися новизною незнайомих місць і витягти з нових незнайомих людей якнайбільше, як це він, незважаючи ні на що, чинив у себе вдома. Його манери вирізнялись чемністю й люб'язністю до всіх без винятку, — хіба що відчувалася легенька зверхність щодо тих, кого він вважав нижчими за себе. Проте слід зауважити, що як з рівнею він поводився з дуже небагатьма.

Природа не обділила його ні вродою, ані здоровим глуздом. Він добре розумів, що, зверхньо ставлячись до інших, можна сподіватись і зверхності щодо себе. Тому він легко здобував репутацію простого і симпатичного хлопця, — власне, таким і бувши. Звісно, його розумний егоїзм був помітний — але ніколи не ставав прикрим для оточення. Ось таким, коротко кажучи, був пан Морісон Бейнс, представник європейської цивілізації. Яким би був пан Морісон Бейнс, живучи у Центральній Африці, здогадатись було важко.

Меріем спершу нітилася при сторонніх. Її благодійники визнали за краще нікому не розповідати про дивне минуле дівчини, і всі мали її за вихованку лорда й леді Грейстоків, нічого не розпитуючи. Гості вподобали її веселу, дружню вдачу й дивувалися тому, як вона любить джунглі і як чудово знає їх закони.

За останній рік, що вона мешкала у Бвани й Моєї Любої, Меріем багато їздила верхи. Дівчина знала, де саме в очеретяних заростях біля річки любили ховатися буйволи, знала десятки лев'ячих лігвищ, кожне джерело, придатне для водопою на півсотні кілометрів довкола. Вона могла непомильно вистежити і найбільшого, і найменшого звіра, хай би там де він ховався. Але особливо дивувало гостей її вміння відчути присутність хижака тоді, коли інші не почували навіть натяку на нього.

Другие произведения Эдгара Райса Барроуза