Ті, хто ще міг тікати, щоб уникнути смерті, яка витала зовсім поруч, скористалися з цієї можливості. Корак, весь закривавлений, зупинився, роззираючись довкола у пошуках нових жертв. Бабуїни зібралися біля нього. Спочиваючи, вони полягали на землю.
А далеко звідси Ковуду збирав решту розпорошених івплемінців, підраховуючи втрати і, збитки. Люди були перелякані в смерть. Ніхто не хотів лишатися довше в цій країні, ба навіть вернутися в селище по своє майно. Вони прагнули лише, щоб між ними і духом, який так несподі-вано напав на них, пролягала якомога більша відстань. Таким чином Корак вигнав із своїх домівок єдине плем'я, шо могло допомогти в пошуках Меріем, і обірвав єдину можливість зв'язку між собою та посланцями доброго бвани, який дав притулок його маленькому лісовому коханню.
Наступного ранку, похмурий і лютий, Корак прощався з своїми друзями бабуїнами. Вони запрошували його піти разом з ними, але мавполюд не мав жодного бажання спілкуватися будь з ким. Життя джунглів виробило в ньому почуття самотності. Смуток закорінився в Коракові так глибоко, що його не могло розвіяти навіть несамовите товариство шалених бабуїнів.
Зневірений і похмурий, він прямував сам-один у серці джунглів.. Він ішов по землі, коли знав, що недалеко звідси бродить голодний Нума. Він спинався саме на ті дерева, де звичайно чатувала пантера Шіта. Корак шукав зустрічі зі смертю у найрізноманітніших варіантах і у всіх її проявах. В пам'яті юнака без упину спливали спогади про Меріем і спільні роки їхнього щасливого буття. Лише зараз він до кінця усвідомив, чим саме вона була для нього. Прегарне обличчя, струнке зграбне тіло, сліпуча усмішка, що завжди зустрічала його після повернення з полювання...
Бездіяльність доводила його до нестями. Він мусив щось робити. Треба було заповнити дні якоюсь працею, щоб хоч трохи забути своє горе — тоді ніч давала б йому благословенний спочинок, забуття денної гіркоти і жалю аж до самого ранку.
Він ніби вже геть зневірився, навіть на думку йому не спадало, що Меріем досі жива.
А проте, десь у глибині його душі таки жила навіжена надія, що Меріем жива і врешті знайдеться. Корак й далі П шукав день у день, але це лише зміцнювало ймовірність того, що вона мертва.
Роками він жив самітником. Якось випадково зустрівся з Акутом та його плем'ям, полювали разом день чи два. Заходив до гірських бабуїнів, де його приймали з належною гостинністю. Але найчастіше він бував із слоном Тантором — великим сірим панцерником джунглів, су-перкрейсером його дикого світу.
Миролюбність велетнів-слонів, заклопотані погляди слоних, підліткова грайливість слоненят дивувала, ціка&и-ла й захоплювала Корака. Життя цих величезних тварин полонило його настільки, що дозволяло на якийсь час забути про свої власні жалі. Корак полюбив слонів так, як не любив навіть великих мавп. Серед інших там був один величезний слон, поведінка якого особливо бавила Корака. То був вождь племені, що оберігав його, чужинця, від будь-яких несподіванок чи нападів. Але з Кораком це грізне втілення руйнувань було таким лагідним і приязним, як хатній песик.
Цей слон завжди приходив на поклик Корака, обвивав його хоботом, підіймав і садовив собі на спину, а відтак Корак, поганяючи його п'ятами й лоскочучи чутливі вуха тварини листком щойно зламаної гілки, їхав верхи на Танторі, куди заманеться.
І весь цей час Меріем перебувала десь за сотню кілометрів звідти.
16
Для Меріем у її новій домівці дні збігали швидко. Спершу вона повсякчас поривалася в джунглі шукати Корака. Бвана, як вона й досі називала свого благодійника, стримав її тим, що послав на чолі з довіреною людиною невеличкий загін чорношкірих до селища Кову-ду й наказав їм розпитати у старого дикуна, і то з усіма подробицями, яким чином дісталася йому біла дівчина. Окремо Бвана наказав провідникові розпитати Ковуду про дивну істоту, яку дівчина називає "Корак", і чи вони нічого не чули про мавполюда, якщо такий взагалі існує. Бвана був більш ніж цілком переконаний, що Корак — виплід хворобливої дівочої уяви. Він вважав, що тортури й злигодні, яких дівчина зазнала в чорношкірих, і страхітливі переживання полонянки двох шведів затьмарили її свідомість, але з плином часу і в культурних умовах спокійного життя в його африканському домі він мусив відзначити, що дівчина цілком нормальна, бо, крім її химерної розповіді, жодних інших ознак її психічної хвороби не було.
Дружина білого чоловіка, яку Меріем охрестила "Моя Люба", бо вперше почула таке звертання до неї від Бвани, не лише була надзвичайно уважною до маленької безпритульниці джунглів, самотньої і загубленої, але полюбила її усім серцем за її палку відданість і щирість. Меріем, так само глибоко зворушена приязним ставленням цієї ввічливої і культурної жінки, відповідала їй щирим захопленням і повагою.
Минали дні, а Меріем чекала, доки повернеться посланець із своїм загоном від Ковуду. Дні збігали швидко, бо були заповнені численними уроками, які давала самотня жінка неписьменній дитині. Спершу вона почала вчити дівчинку англійської мови, не ставлячи жодних завдань. Вона маскувала під уроки мови уроки життя та добрих манер, аж поки одного разу Меріем здогадалася, що це не гра. Навчання проходило легко, бо дівча виявилося здібним.
Таким чином вона навчилася робити чудовий одяг із звичайного хутра леопарда і в цьому виявляла таку саму старанність і захоплення, як,, певне, кожна цивілізована дівчинка її віку.
Посланець вернувся через місяць — за той місяць маленька напівгола дика Тармангані перетворилася на зграбну, чемну, виховану дівчину. Меріем дуже швидко вчилася англійської, бо Бвана і Моя Люба категорично відмовилися з початком навчання розмовляти з нею арабською вже через день-другий після появи Меріем у їхньому домі.
Звіт посланця на якийсь час дуже засмутив Меріем, бо селище Ковуду вони застали покинутим і, хоч скільки обстежували околиці, не знайшли жодного тубільця. Якийсь час вони таборували біля селища, щоденно виходячи на пошуки слідів Корака, про якого розповідала Меріем, але й тут успіхів не було жодних. Вони не бачили ані мавполюда, ані мавп. Меріем спершу знову сама ладна була-кинутися на пошуки Корака, але Бвана переконав її зачекати. Він запевнив, що найближчим часом піде на пошуки сам, щойно випаде нагода, і Церієм знову здалася на його умовлення. Але минули дні, місяці, перш ніж вона перестала безупинно тужити за своїм Кораком.