— Але хто міг його взяти? — повторив професор.
— Підозра, звісно, може впасти на людей з крейсера, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Та от молодший лейтенант Жанв'є запевняє мене, що ніхто з команди не сходив на берег, окрім як під проводом офіцера. Я не думаю, що ви стали б їх підозрювати, але я тішуся з того, що не може бути підстав для підозрінь! — завершив він.
— Мені б і на думку не спало запідозрювати людей, яким ми так зобов'язані! — сказав професор Портер. — Я однаково міг би запідозрити любого Клейтона чи пана Філандера!
Французи — матроси й офіцери — всміхнулися. Було очевидно, що ці слова зняли тягар з їхніх душ.
— Скарб зник доволі давно, — вів далі Клейтон. — Коли ми вийняли труп, він розпався, а це вказує, що скарб було викрадено, коли тіло було ще свіже, — бо воно було ціле, коли ми відкопали його.
— Їх, певне, було багато! — зауважила Джейн, яка щойно надійшла. — Пам'ятаєте, потрібно було четверо людей, щоб нести скриню?
— Присягаюсь Юпітером! — вигукнув Клейтон. — Це правда! Напевне, це вчинили чорношкірі! Можливо, один з них бачив, як матроси закопували скриню, а потім повернувся з кількома товаришами, і вони витягнули її!
— Усякі такі домисли не мають сенсу, — сумно сказав професор Портер, — скриня щезла! Ми ніколи більше не побачимо ані її, ані скарбу, який був у ній!
Лише Джейн знала, що означала для її батька ця втрата, але ніхто не знав, що важила вона для неї.
Минуло шість днів, і капітан Дюфран оголосив, що вихід у море призначено на наступний ранок.
Джейн прохала б іще про перенесення терміну відплиття на далі, якби сама не почала думати, що її коханий лісовик не повернеться.
Всупереч собі вона починала піддаватись страхам та сумнівам. Безсторонні докази французьких офіцерів почали переконувати її.
Джейн не могла повірити в те, що він людожер, але врешті-решт їй почало здаватися ймовірним те, що він приймак якогось племені дикунів.
Їй і на гадку не спадало подумати, що, може, він мертвий! Вона не вірила в те, що його досконале тіло, сповнене життєвої снаги, могло перестати правити за притулок для його душі.
Щойно Джейн дозволила собі подумати так, як інші думки, так само небажані, почали дошкуляти їй.
Якщо він належить до племені дикунів, то повинен мати дружину-дикунку, — може, навіть не одну, а дюжину, — та ще й диких, напівголих дітей! Джейн здригнулася від цієї думки і майже зраділа, коли довідалася, що крейсер відходить рано-вранці.
Однак саме вона наполягала, щоби зброя, набої, харчі та деякі предмети домашнього вжитку було залишено в хатині, немовби для тієї так і не пізнаної особистості, що підписувалась іменем Тарзана, та для д'Арно, на той випадок, якщо він усе-таки виявиться живим. Але насправді вона сподівалась, що все це дістанеться її лісовому богові, навіть якщо б він виявився простим смертним.
Вона залишила для нього листа, передати якого доручила Тарзанові.
Джейн останньою залишила хатину, повернувшись під якимось малозначущим приводом після того, як решта пішли до човнів.
Вона стала на коліна біля постелі, у якій провела стільки ночей, і помолилася за добробут своєї первісної людини, а потім притиснула до вуст його медальйон і прошепотіла:
— Я кохаю тебе і, тому що кохаю, вірю в тебе! Але навіть якби не вірила, однаково б любила! Якби ти повернувся до мене й іншого виходу не було, я б залишилася з тобою в джунглях назавжди!
25. КРАЙ СВІТУ
Щойно гримнув постріл, як двері прочинились і людська постать долілиць упала на підлогу хатини.
Переляканий француз збирався вистрілити вдруге, коли у напівтемряві прочинених дверей побачив, що це біла людина, а наступної миті втямив, що підстрелив свого товариша і благодійника Тарзана.
З криком відчаю д'Арно стрибнув до приятеля, став навколішки і, обіймаючи Тарзана, підвів обіруч його голову. Відтак він голосно гукнув Тарзана на ім'я.
Відповіді не було, і д'Арно притис вухо до його грудей. З радістю він почув рівномірне биття серця.
Він обережно вклав Тарзана на ліжко, потім зачинив і замкнув двері, запалив одну з ламп і оглянув рану.
Куля зачепила голову. Попри потворну поверхневу рану, череп видавався неушкодженим.
Д'Арно полегшено зітхнув і заходився змивати кров з Тарзанового обличчя.
Невдовзі холодна вода привела його до тями, він розплющив очі і здивовано й запитально поглянув на д'Арно.
Той уже встиг перев'язати рану клаптем полотна, і коли побачив, що Тарзан опритомнів, підвівся, підійшов до столу і написав записку з поясненням жахливої помилки та висловами радощів, що рана виявилась несерйозною.
Тарзан прочитав записку, сів скраю ліжка і розреготався.
— Нічого! — сказав він по-французькому і, за браком потрібних слів, написав:
"Якби ви бачили, що зробив зі мною Болгані, або Керчак, або Теркоз перед тим, як я вбив їх, — ви б сміялися з такої подряпини".
Д'Арно передав Тарзанові дві адресовані йому записки.
Першу Тарзан прочитав із сумним виразом обличчя. Другу він довго крутив навсебіч, шукаючи початку; він ніколи досі не бачив заклеєних конвертів.
Врешті-решт він повернув її д'Арно.
Француз стежив за ним і помітив, що той був знічений. Як дивно, що конверт був загадкою для дорослої людини! Д'Арно відкрив його і передав листа Тарзанові.
Той сів на похідний стілець, розгорнув листа й прочитав:
"Тарзанові з племені мавп.
Перш ніж я поїду — дозвольте мені долучити своє визнання до подяки пана Клейтона за виявлену вами доброчинність та дозвіл користуватися вашою хатиною.
Ми дуже шкодували, що ви не прийшли познайомитися з нами. Нам так хотілося побачити й віддячити нашому господареві!
Є ще один, кому я хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я й не вірю, що він помер.
Я не знаю його імені. Він — білий велет, який носить на грудях діамантовий медальйон.
Якщо ви знаєте його і розмовляєте його мовою, перекажіть йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала на його повернення!
Також перекажіть, що в мене дома в Америці, у місті Балтімор, він завжди буде бажаним гостем, якщо захоче бачити мене.
Я знайшла вашу записку, адресовану мені: вона лежала між листям під деревом біля хатини. Я не знаю, яким чином ви, ніколи не говоривши зі мною, встигли мене покохати, і я дуже шкодую, якщо це правда, бо я вже віддала своє серце іншому.