Тарзан

Страница 57 из 69

Эдгар Райс Барроуз

— Певна річ, малоймовірно, щоб він не мав із ними стосунків, — зауважив капітан, — може, він навіть належить до цього племені!

— Або, — додав один з офіцерів, — можливо, що він прожив достатньо довго серед мешканців джунглів — звірів чи людей, — аби пізнати таємниці лісу і навчитися користуватись африканською зброєю!

— Ви міркуєте про нього відповідно до власних уявлень, панове, — сказала Джейн. — Звичайна біла людина, наприклад, будь-хто з вас, — перепрошую, я не надто вдало висловилась, — точніше, біла людина, розвинута вище середнього рівня фізично й духовно, запевняю вас, і року не змогла б прожити сама, без одежі, в тропічних джунглях! А ця людина не лише перевершує середнього білого силою і спритністю, а й настільки дужча за наших тренованих атлетів та силачів, наскільки вони перевершують новонароджених немовлят; його відвага й лють у бою рівняють його з диким звіром!

— Без сумніву у нього є відданий захисник, міс Портер! — зауважив, сміючись, капітан Дюфран. — Я переконаний, що кожен з нас залюбки згодиться вмерти сотню разів найлютішою смертю, аби лише удостоїтися схвалення хоча б наполовину такого відданого і такого прекрасного захисника.

— Ви не дивувалися б моєму захистові, — сказала дівчина, — якби бачили його так, як я, коли він бився за мене з величезним волохатим звіром! Якби ви бачили, як він кинувся на чудовисько, як бик кидається на ведмедя гризлі, без жодних ознак страху чи вагання, ви б теж повірили в його надлюдське походження! Якби ви бачили могутні м'язи, напнуті під брунатною шкірою, якби ви бачили, як він відводив від себе страшні ікла, ви б також вважали його непереможним! І врешті, якби ви знали, з якою лицарською шляхетністю він поводився зі мною, незнайомою дівчиною, то ви б відчули таку саму безмежну довіру до нього, як і я!

— Ви виграли вашу справу, чарівна захиснице! — вигукнув капітан. — Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишається ще на кілька днів, щоб він мав можливість повернутися й подякувати долі!

— На Бога, серденько! — закричала Есмеральда. — Чи не хочете ви сказати мені, що збираєтесь залишитись тут. у цій людожерницькій країні, тоді як у нас є можливість утекти на цьому самому крейсері? Не кажіть мені цього, любонько!

— Есмеральдо! Як не сором! — вигукнула Джейн. — Оце ваша подяка людині, яка двічі врятувала вам життя?

— Так воно і є, міс Джейн, саме так, як ви кажете; але цей лісовий добродій рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишались! Він рятував нас для того, щоб ми могли поїхати звідси! Я думаю, що він дуже розгнівається, коли дізнається, що ми такі неґречні, що лишилися тут після того, як він дав нам можливість виїхати звідси. Я сподівалася, що мені вже не доведеться більше спати у цьому геологічному паркові й дослухатися усіх цих страхітливих звуків, які долинають з джунглів, коли стає темно!

— Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, — сказав Клейтон. — Ви цілком маєте рацію, коли кажете "страхітливі" звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!

— Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, — з легкою усмішкою зауважила Джейн. — Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?

— Гадаю, що я виявився б вельми нездалим у ролі дикуна! — гірко всміхнувся Клейтон. — Від цих нічних звуків у мене волосся стає дибки. Я здаю собі справу з того, що мені належало б соромитися такого зізнання, але це правда!

— Не знаю, — сказав лейтенант Шарпантьє, — я ніколи не думав багато про страх і подібні до цього речі і ніколи не намагався з'ясувати, хто я; боягуз чи сміливець; але тієї ночі, коли ми лежали в джунглях після зникнення бідолашного д'Арно і гомін джунглів здіймався і опадав довкола, я почав думати, що я насправді боягуз! Мене лякало не так гарчання та рикання звірів, як скрадливі шерехи, які несподівано чуєш обіч себе, а потім марно дослухаєшся, очікуючи, що вони повторяться; невиразні звуки величезного тіла, яке рухається майже нечутно, і усвідомлення того, що ти не знаєш, наскільки близьке воно від тебе і чи припинило воно підповзати ближче після того, як ти перестав його чути! Ці звуки й очі! Мій Боже! Я ніколи не забуду ці очі в темряві — і ті, які бачив, і ті, які не бачив, а лише відчував; о, ці найстрашніші!

Хвилину всі мовчали, а потім заговорила Джейн.

— І він там! — сказала вона приглушено. — Такі очі дивитимуться цієї ночі на нього і на нашого товариша, лейтенанта д'Арно! Чи можете ви кинути їх і не надати їм навіть побіжної допомоги, затримавшись з крейсером ще на кілька днів?

— Годі, годі, дитино! — мовив професор Портер, — Капітан Дюфран ладен залишитись, а я, зі свого боку, цілком погоджуюсь, як завжди, догоджати твоїм дитячим примхам!

— Ми можемо використати завтрашній день для пошуків скарбу, професоре! — запропонував пан Філандер.

— Правильно, правильно, пане Філандере! Я ледь не забув про скарб! — вигукнув професор Портер. — Може, капітан дасть нам на допомогу своїх людей і одного з полонених який би показав, де та скриня!

— Безумовно, шановний професоре, ми всі до ваших послуг! — сказав капітан.

Було домовлено, що другого ранку лейтенант Шарпантьє прихопить із собою десяток людей та одного з матросів "Стріли" за провідника, і доки не викопають скарб, крейсер стоятиме ще тиждень у маленькій бухті. На кінець цього терміну вважатиметься, що д'Арно справді загинув, а лісовик не побажав повернутись. Тоді обидва кораблі відпливуть з усією експедицією.

Професор Портер не став супроводжувати шукачів скарбу другого ранку, але коли побачив їх пополудні, як вони поверталися з порожніми руками, кинувся їм назустріч: його звична неуважлива байдужість полишила його, і її заступило нервове збудження.

— Де скарб? — гукнув він Клейтонові ще за сотню кроків.

Клейтон похитав головою.

— Зник! — сказав він, коли підійшов до професора.

— Зник? Не може бути! Хто міг його взяти? — вигукнув професор Портер.

— Одному Богові відомо, професоре, — відповів Клейтон. — Можна було б подумати, що чолов'яга, який водив нас, бреше щодо того місця, якби не напрочуд непідробне здивування та відчай на його обличчі, коли з'ясувалось, що під тілом забитого Снайпса немає скарбу! Окрім того, було ясно, що під тілом справді лежала якась річ, бо під ним виявилась яма, засипана пухкою землею.