Тарасові шляхи

Страница 6 из 44

Иваненко Оксана

Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! — а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір'ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом — прямо-таки паляницю медом полили — говорив до панночки:

— Вони здивовані, ваша ясновельможність, — вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.

То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:

— Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар'яно, заспівуй якусь весільну.

Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар'яна затягла:

— Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,

Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..

— Сharmant! (Чудово) — сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.— Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:

Обізвався соловеєчко:

— Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів'єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм...

— Ач! — підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!

— Charmant! — мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.

Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:

— Ідіть панночку величати!

Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.

— Як приємно давати радість простому народові! — сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.— Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!

— А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, — сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.

— О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір'я.

А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:

— Як і не побалувати свою хрещеницю!

Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притис-лися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар'яна.

— Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар'яну.

Голубонько! Ріднесенька! — заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!

Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:

— Так чого ж ти плачеш? їй буде добре в мене, вона буде моя найближча покоївка, я повезу її в Петербург.

— Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар'яна.

— Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, — не забирай мою єдину втіху! — плакала Докія.

— Я не розумію,—знизала плечима панночка,— чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!

— Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?

— Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. — Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!

— Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.

З гулянок від пана поверталися, як з похорон.

*

Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.

— Ну, що ж тепер з нами буде? — питає Ганна, яка теж притихла.

Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.

Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них — до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.

— Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.

— Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.— Не заважай слухати.

А вони ж, старости, так доладно говорять:

— Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?

— Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:

— Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?

А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.