Тарасові шляхи

Страница 5 из 44

Иваненко Оксана

Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині.

— Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.

— А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.

Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.

— А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть?

Навіть дід знизав плечима.

— А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.

— От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю.

Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне "алілуя", що баби тільки головами похитують.

— Оце буде дяк!

— Куди йому,— скаже батько. — Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.

— Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!

НА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯ

Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.

Із-за гори кам'яної Голуби літають... –

підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!

Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.

Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати — теж Катерина — ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.

— Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!

— Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!

— Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй...

— Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.

— Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.

Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.

— А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.— І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим — чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається — подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.

— Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.

— Е, не кажи, не кажи, Докіє, — махнула рукою Маламужиха. — Як подивилася я на них та згадала наших синичок — може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти....

— Отуди, — засміялася Катерина, — то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!

Поговорили й забули...

А ввечері — стук-стук хтось у вікно. Глянув батько — управитель, його з добром не жди.

— Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.

— Еге ж, — каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.

Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.

— Та чого ви очі повирячували? Сказано — мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. — І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.

Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки — все, що берегла від великодня до великодня.

Ввійшла Катруся.

— Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона — як янгол, така гарна!

— Я нічого, тільки краще далі від панів.

Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..

Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців — все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам'яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся — вона нічого-не боїться — заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них — дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.

— Ну, ну, — почав підштовхувати управитель, — виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма "сюди пригнали, ще й пряників наготували.

Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:

— Він як заграє,— старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!

Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.