Еге! Хіба таки запорожці дурні? Узяли зрубали вербу та й пустили перед собою Дніпром. Верба з розгону як ударить в ланцюг, а гармати — гу-гуг-у!.. Та й повистрілювали гармати. А запорожці тоді: "Отепер, брацця, гребіть", — та й утекли. А втікаючи одні співають: "
Чорна хмара наступає і дощик із неба.
Зруйнували Запоріжжя —буде колись треба.
А другі тільки головами кивають та відспівують:
Летить крячок та на той бочок, а де взявся шуліка.
Ой не буде вже Січі Запоріжської Та від нині й довіка.
А треті на царицю нарікають, на Катерину:
Ой ти суко Катерино —Що ти наробила?
Що ти військо запоріжське Та й занапастила.
— Занапастила, клята душа. Степи запорожські роздала панам — так і пішло все... Що давніше боролися з турками отими самими, а тепер того ж турка ще й просити довелося, як ото співається:
Прийшли до турка,
Вклонилися низько:
"Ой дай же нам землю Та коло границі близько..."
Це значить, щоб хоч поглянути іноді на рідний край. А султан їхній, турецький, і каже:
Ой рад же я, запорожці,
вашу волю вчинити —
коли ж ви будете, славні запорожці,
мені зраду робити...
— Ну-да, він боїться. Коснися чого, думає, вони ж не підуть проти своїх одновірців. Ну, то все ж дав султан запорожцям обидва лимани — Дніпровий і
Дністровий. Це на досаду Катерині. А вона, клята, знає ж, що запорожці вояки добрі, що як случись війна, то виступлять козаки проти, так наб’ють же пику, що й казать. От вона й давай підмовляти запорожців, щоб вертали назад. Обіцяє й таке й таке — прямо золоті гори.
Ой пише цариця та й до кошового:
"А йдіте до мене жити!
Ой дам я вам землю та по-прежньому,
А по Дністер-границю".
"Ой брешеш, брешеш ти, вража царице!
А ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю,
То ти будеш лоби голити..."
— Та й не схотіли наші вертатися. Мо’ там і обжилися б, так коли ж бо турчина хтось надоумив — переселити козаків на дунайське гирло. Ну, тут уже й пішло розбиття. Одні кажуть підем на Дунай, одні кажуть лучче вернуться до Росії, а тисяч шість подалося до цісаря австрійського. Десь там є така ріка Тиса, так от понад тою Тисою оселилися.
Отак і розбилися наші люди. Одні в Австрії, одні в Туреччині ото над Дунаєм, а тих, що перейшли сюди, тисяч мабуть сімнадцять, поселила цариця десь аж коло Кубань-річки. Де вона та Кубань, я й сам не знаю. Десь аж за Чорним морем, під черкесом. Там вони й досі живуть.
Сивий дід, тихий проникливий голос, нервуюче дзизчання струн, як ілюстрація до сумних оповідань — все це робило незабуте враження на Тараса. Уже дід попрощався й пішов із Шевченкової хати, а Тарас усе ще зостався під враженням дідових оповідань. По ночах снилися йому козаки, а з хлопцями затівав забави у запорожців і все шукав таких людей, які могли би сказати що про Січу. Часом натрапляв, але мало. І не знав, що безконечне джерело всяких вістей про Запоріжжя тут, під боком.
ХХУП
Школа не функціонувала, і Совгирь нудився без діла. Раз у неділю по службі божій звернувся до Тараса.
— Ти ж не пасеш? Приходь до школи — я тебе вчитиму.
Тарас не стямився від радощів. Він і сам не знав, що вчення стало для нього такою потребою. Вже наступного дня прибіг до школи.
— Знаєш що, Тарасе? казав Совгирь. — Давай прямо за псалтиряку візьмемося. Адже ти знаєш £-л-а, що се буде бла. А ж-е-н буде жен. А разом буде "блажен". А далі м-у-ж буде муж — от і вийшло "блажен муж".
Коли Тарас уперше зложив ці перші слова першого псалма — він не знав, що з ним діється. Це не було радістю — це було щось безмірно більше. Мов подужав якісь великі перепони і власними руками розкрив перед собою безконечність перспектив.
А Совгирь дивувався, пригадуючи і свою власну науку і науку інших — як то цьому хлопцеві так усе легко дається. Що оцей самий муж блаженний — скількох сліз, скількох різок він був вартий цілим поколінням дітвори, а оцей вихрастий хлопець раз-раз і готово! Одхватав увесь псалом.
Але Совгирь тримався тої педагогічної методи, яка велить не хвалити учня,
174
щоб він не задавався. Навіть більше: старався викопувати із своєї скарбниці знань такі речі, які би показували учневі, що вчення — то річ безконечна, кладязь науки незглибимий і, вивчишся тільки читати, ще задаватися нічого.
— Читати... Читати, брат, іще не штука. Читати навчитися легко. А от просодія, сказать — о! Тут уже треба знать. Бо сама просодія означається трьома знаками. Перший — то оксія, сірич "острая". Другий — варія, сірич "тяжкая". І третій періспомені, сірич "облегченная", інакше камора. А це ж хіба все? Єсть і псіллі, єсть і дасія. У нас був один чернець кацап, так він звав псіллі —"звательцо".
Совгирь сміявся — такою чудною здавалася йому ця назва. А Тарас переймався пошаною і до науки взагалі і до знань своїх) учителя.
І от раз в одну з таких бесід Тарас запитався.
— Ботіпе та§І8Іег! А чи ви не знаєте, як одягалися запорожці?
Совгирь стрепенувся.
— А тобі навіщо?
— Та я хочу намалювати запорожця на коні, а не знаю, як вони вбиралися.
' Совгиря й хлібом не годуй — тількищай йому побалакати про запорожців. І він такий убір запорізький розписав Тарасові, що хлопець аж рота роззявив. Із оповідань Совгиря виходило, що запорожці крім золота й срібла більше нічого й не носили.
— Зброя, брат, у них — перве діло. І вся в золоті та сріблі. Ратища довгі та гострі, як вогонь. А пістолі коротенькі, так четверті на дві, але дірки в них великі. І побивані золотом пістолі або сріблом. Шабля на ланцюжку коло пояса — гостра, як бритва! Ручка до неї золота. І скрізь у них коли не золото, то срібло: як вуделі, як сідла, стремена — усе було дороге. '
Тарас захопився, але біда — не знав, як нарисувати золото та срібло. Вперйіе в житті відчув тугу за фарбами.
А Совгирь розходився. Його козацька душа тоскувала за минулим, і він чув, що там був би більше на місці, ніж зараз тут.
— Ех, Тарасе! Добре було колись жити на Вкраїні! Військо ж було своє. Не пікінери та компанейці, а славне Військо Запорізьке! Що вміло добувати і славу і волю. Скільки вояків великих із нього вийшло! Скільки походів і сушею й морем. Бо козаки любили й морем ходити. І знаєш, Тарасе? Чим більша буря на морі, тим їм любіше... Гей, хлопці! На байдаки! Море грає! Гайда погуляймо!