Ех, як би тепер появилися гайдамаки! Тарас перший пішов би до їх ватаги й привів до вільшанецького пана: дорогу він тепер знає.
От гайдамаки налітають на панський будинок. Пан перелякався, падає на коліна перед отаманом. Плаче й каже, що він більше не буде. Але отаман невмолимий.
"А за віщо ти Тарасового батька вибив? Хіба ти не знаєш, що Тарас — це наш найкращий гайдамака? Ану, хлопці, беріть цього ката та розтягніть його добре, щоб знав, як над людьми знущатися". Та як розтягнуть! Як дадуть
йому пранки!
Або ще не так. Отаман кидає зв’язаного пана впоперек сідла й вивозить у якісь безвісті. Тоді пана нема і, само собою, панщини нема. Люди не ходять орати на панське, а тільки на своє. Немає прикажчиків із гарапниками, немає ланових... Ех, якби гайдамаки появилися!
Раз навіть насмілився й запитав батька.
— Тату! А чому тепер гайдамаків нема?
Батько глянув на сина. Зрозумів хід його думок.
— А хто тобі казав про гайдамаків?
-Хлопці казали...
— Хлопці... От, як Бог дасть, діждемо Покрова та підемо до діда в гості —так от де наслухаєшся і про гайдамаків, і про запорожців, і про все.
— Так ходімте у неділю.
— У неділю... Я ж тобі кажу, що на Покрову: дід, по старому звичаю, Покрову шанує. Значить, під ту лінію як і запорожці, бо то запорожська церква була Покрови.
— А хіба у запорожців була церква?__
— Ого! Ще яка!.. У них, брат, така була церква, що такої і в Петенбурзі не знайдеш! От де богачество, кажуть, було! Самих вангелій, сріблом та золотом битих, було тридцять штук! Були такі вангелія, що їх ледве чотири чоловіки на хресний ход несли’.. А йконостас!.. А паникадил скільки!..
-1 ви то все бачили, тату?
— Ні. Я родився, коли вже Січу було зруйновано. А тато бачили. От ти їх розпитай.
Тепер уже Тарас з особливою нетерпеливістю чекав Покрови. Все питав матері — скільки то день зосталося до Покрови.
Коли нарешті прийшов той день, із самого ранку Тарас коло батька — щоб не прогавити. Батько до церкви — й Тарас до церкви. А звідти прямо до діда.
В господі у діда — по особливому. Чисто, поприбирано, рушниками та квітками поприкрашувано. Вже й гостей чималенько — усе старі діди. Як яких то Тарас уперше й бачить. Мабуть, хуторами далекими десь сидять, що й до села рідко навідуються.
Дід веселий, радий. Де з якими дідами аж цілується. Та й гості несумні. Те й діло гуркіт реготу вдариться об усі чотири стіни хати. Бо нарід зібрався усе кріпкий, бувалий. Журилися в свій час, а тепер закінчили й переконалися, що все на світі однаково варте й однаково не варте уваги, а найкраще всього на світі — це добрий гумор. Ніякими сльозами ніякій справі не поможеш, а собі тільки здоров’я попсуєш. Отже, треба всі явища життя брати з жартливого боку. Тому, як зіходилися докупи, то, здавалося, тільки й роботи, що висміювали одне одного і все на світі.
— Ей, Євмене! Чому не куриш?
— Не займай його — він у празникових штанях.
— Та й я у празникових, та хіба що?
— Е, у нього не такі, як у тебе. Він як до церкви йде, так надіва нові, неокурені димом штани. Щоб Бога, ка’, не прогнівити.
— Бач, бісів Євмен! Це він хоче на обидва боки! Щоб і Бога не прогнівити й з чортом у злагоді жить.
— Це ж, коли так, то у нього нових штанів до біса.
— Та багатенько. А як не трапиться нових, так він і в старих іде. Тільки начисто з кишень тютюн витрушує. Прямо язиком вилизує!
— Смійтеся, смійтеся. А що воно чортове зілля, так це іменню правильно.
— Чого ж воно чортове? Із землі рядом з васильками росте.
А от я вам зараз розкажу. Один пустельник спасався у пущах запорожських. Спасається та й спасається. Ну стало йому, сказать, скушно. Заскучав, що все сам. А лукавий підстеріг і думає: ану, дай я його на цьому скусю. Перекинувся чоловіком, приходить.
— Здрастуй!
— Здрастуй і ти.
— Що ти, ка’е, журишся?
— Та скушно, брат — усе сам та сам...
— Ага... Ну, на ж тобі оцей каламарчик із порошком...
— Це як у діда Йвана?
— Во-во! "На тобі, каже, оцей каламарчик — понюхаєш, то й буде вас як двоє".
Пустельник понюхав раз-другий, пчихнув — і стало йому вроді веселіше. Наче, як двоє!..
— Ну що ж... Пройшло там іще скільки уремени — знов засумував пустельник. Нема йому кумпанії. А нечистий уп’ять підкаснувсь.
— На ж тобі, каже, каламарчик, із зіллячком і люлечку. Покуриш — і будете ви,'як утрьох...
— Закурив той пустельник — повеселішав трохи. З того часу як тільки стане йому скушно, закурив — і нічого. Попервах. Ну, а потім перестав і тютюн помагать. А нечистий уже тут.
— Скучаєш?
— Скучаю.
— Ну, на ж тобі оцей каламарчик із краплями: як вип’єш, так буде вас, наче десятеро.
— Що ж би ти думав! Як смикнув наш пустельник навхильки — як заспіва! Як загра! А потім підняв поли та як вріже гопака!..
Регочуться діди, але Тарасові це нецікаво. Йому про гайдамаків би, про запорожців.
Підсідає до другої купки — там цікавіше. Розказують про привілля запорожських степів, як то там усього було багато.
— Трава, як ліс, було стоїть. Пирії, тирса, бурунчук, орошок, ковила — та яких хочеш!.. Як дерева стоять!.. Із чоловіка заввишки. Як підеш у степ ранком, так краще зразу ж скидай штани, а то як хлющі будуть, що й не дотягнеш!
— Тої зими, — обзивається дід Палюх. Це був старий, найстарший із присутніх запорожець. — Тої зими, як Січу малося руйнувати, великими табунами підходили сайгаки до зимовників і дивно кричали. Мовби плакали. А як запорожці пішли геть — щезли й сайгаки. Тепер їх уже зовсім, нема.
— Багато чого перевелося. Я лосів бачив, а тепер, мабуть, і не вздриш. Може, в Бородянських лісах збереглися ще де... Бобри колись же в наших річках водилися — тепер нема.
— Нема, нема... попереводилося все... Птиці ж було тії скільки! Стрепетів сильцями ловили, а качок так волоком, мов рибу. Лебеді, було, як заведуться битись та як піднімуть крик, так батько, було, вискочать із землянки, та давай
стріляти з пістоля, щоб хоч порозганять.
— А риби! По озерах так аж задихається, сердешна. Раків штанами я сам ловив, їй-бо не брешу!
— Да-а... на все було привілля. І врожаї на все були. Сіяли трохи, а родило багато. Заволоче прямо та й сіє. А як уродить, так і стебла того не видно —наче один колос. Та товстий такий, як веретено.