— Ну, молись Богу й лягай.
Батько постелив сіна, підмостив під голови. Тарасик скоренько помолився й ліг. Батько вкрив свитою.
— Насунь шапку більше на голову, а то вночі злізе.
Тарас насунув на самі вуха. Під свитою було тепло. В ногах кінь їсть сіно й воно хрумтить на зубах. Висмикне жменьку, хитнувши головою, й жує потім. Жує довго, бо кінь старенький. Батько молиться. На тлі неба силуетом вирізується його голова, рука підійметься до лоба — тоді її видно, потім упаде вниз — тоді її не видно.
Тарас переводить очі на небо. Там позасвічувалися зірки й Тарасові здається, що вони безперервно цвірінчать. Як ото в степу буває, що цвірінчання не вгаває ні на секунду. Тарас вслухується в це дзвонення зірок і старається піймати мотив.
В ріці рохкають жаби, дзвенить над вухом комар. Коло вогню хтось заспівав п’яним голосом, але його, мабуть, вдарили по губах, бо спів одразу припинився. А батько все молиться. Повіки у Тараса важчають, й він засипає.
Прокинувся, як сонце било вже прямо в лице, а голова теліпалася то сюди, то туди.
— Ну й спиш же ти здорово! Нічого й не чув, — кажуть батько. — Це, так сплючи, й царство небесне проспиш.
Коли приїхали додому, Тарас прямо до потоку — млина будувати. Тепер він бачив його на власні очі й може зробити.
XXIV
Кожний день, а в ньому кожна найзвичайнісінька подія, вже зупиняє увагу Тарасика й будить думку. Ідуть мати по воду до криниці, Тарасик і собі вчепиться. Коло криниці вже багато бабів. Це ж єдине місце, де бабам зійтися та побалакати. Чоловіки в шиньку, а баби біля криниці. Тарасик сидить на жолобі й слухає.
— Посіяла прісця трохи, але боюся, що горобці вип’ють. Хотіла закликати Пиндюра, а чоловік не хоче.
— Чому? Пиндюр помога.
— Та помага — собі в кишеню.
— Ні, таки помага.
— Та й я своєму кажу. А він: уже волочив, ка’, моринецький чоловік твого Пиндюра, так ти хочеш, щоб і я ще добавив?
-Який чоловік?
— А я знаю? Це мій каже. Ніби моринецький чоловік якийсь кликав Пиндюра просо замовити. Пиндюр приїхав, покропив: тепер, каже, нічого не бійся. А воно тільки просо почало наливатись, а горобці як обсіли, так саме цуруп’я покинули. От той чоловік і переказує людьми: "Скажіть Пиндюреві, що в мене сей год просо таке вродило, що я й не зазнавав такого. Так нехай приїде — я йому всиплю". Пиндюр і приїхав. Чоловік каже Пиндюрові: "Ходім до моєї ниви". А там узяв за чуба та й повів по всій ниві показувати. Та духопелами, духопелами! Вже так що дав бобки!
’Той зна...
Вмішується ще одна. Інтонації резолютні, точні. Говорить, як піп на казанні. Видно привикла наймичкам приказувати.
— Щоб горобці не пили проса, не треба ніяких Пиндюрів, а треба знати коли його сіяти, о!
— А ти знаєш?
— Знаю. Як посієш у суботу, у сабаш, як ото в синагозі служба йде, так і буде твоє просо ціле, горобці не їстимуть. І до ниви зберуться, цвірінькають... Аж плачуть, так бо то їм їсти хочеться, а не займуть.
— Чого ж бо то так?
— Бо вони однієї віри й шанують одне одного. І вже зерна, посіяного в таку пору, що їм їсти заборонено, не займуть.
— А ти ж бо то так і робила?
— Хоч і не робила, а знаю.
— Знаєш ти з носа та в рот.
Розмова на хвилину уривається. Деякі баби, що товчуться тут із самого ранку, відчувають нарешті, що наче пора й додому. Та й повістку дня, здається, вичерпано.
— ’Той зна, — каже одна, підіймаючи відра на плечі. — Хто й зна, як його оте заговорене пшоно й їсти... Ма’ть, гріх...
— Не знаю, гріх чи ні, а он дядько Тимохвій казав, що, як не стало у нього пшона, то пішов до Пиндюра позичити — вони ж сусіди. Приніс, стовк, баба наварила каші. Посідали обідать. Борщ поїли, до каші взялися. Та всі як заплачуть!
— Ну-у?.. Як же воно так?
— Та так: їдять кашу, а в самих сльози, як горох, котяться. Діти собаці грудку кинули — і в тієї сльози з очей так і закапотіли. Що за бісів батько? Пішов Тимохвій до Пиндюра, а той сміється. "То я, ка’, помилився та дав тобі заговореного".
Жінки розіходяться, іде й Тарасик. Почув звичайну бесіду звичайного ранку, а для нього це величезне нове джерело роздумувань, запитів, незадоволяючих відповідей дорослих і власних безсилих домислів. Життя точиться у своїх одвічних берегах, і для всіх це нудні будні, а для Тараса кожний день це нове свято, свято пізнання, розвитку, руху вперед. Нові вражіння сиплються на Тараса, як з рогу достатку, одне цікавіше, одне змістовніше другого. Життя села, життя людей, природи, рослин, життя взагалі, стало перед ним цілим огромом своєї складності — і Тарас не встигає за тим усім стежити.
"Марена" — свято молоді. Дівчата вбирають солом’яну куклу квітками, лентами, вінками, танцюють довкола, співають, повтикавши собі в коси "липник"
— щоб парубки липли.
Натанцювавшись, тягнуть Марену до води й там, з удаваним плачем, розривають її на шматки. Шматочки ці несуть додому й розкидають по городу
— щоб огірочки родилися.
Не встигає минутися Марена, не встигає її пережити Тарасик, а вже настає "Купало", велике древнє свято єднання, свято плодородності, достатку, очищення й радості.
Щось наче уступило в молодь із самого ранку. У дівчат горять очі, всі вони наче не в собі. Сміються прибільшено дзвінко, співають прибільшено голосно, а рухи поривчасті, рубошні.
Купавсь Іван Та й в воду впав!
Купала! На Йвана.
Цілий день не вгавають співи. Коли вони й обідали, ті дівчата. А мо’ й зовсім не обідали, як і Тарас: заскочив у хату, схопив шматок хліба — і гайда
знов на вулицю.
Увечері хлопці розіклали здоровенне вогнище коло потоку. Далеко освітило воно просторінь і зробило непривичними знайомі контури горбів.
От стоїть пара, готова летіти. Вогонь кидає ревучо-червоним танцем плям на оживлені обличчя, роздуті ніздрі, розцвічені буйною радістю очі. Парубок дужче стискає руку дівчині, нахиляється до вуха й щось шепоче, а вона наче й не чує, тільки очі прижмурить в солодкім переживанню повноти життя.
І, гукнувши одним криком з двох грудей — зриваються з місця й летять. Дуже гупнувши чобітьми перед самим вогнищем, звивається парубок уверх, а коло нього, мов квітка, легким злетом вспорхує дівчина.
І от вони над вогнем. От вони одно з тими язиками, получені, з отими лентами диму і, здається, що вони вже ніколи не вернуться на землю, а полетять уверх, заквітчані іскрами, переплутані димовими гірляндами, осяяні палким бажанням.