XXIII
Отак і ходить Тарасик у тих казках та легендах. З них пізнає він усякі землі, де царі говорять по-простому й не цураються віддавати своїх дочок за свинопасів. Пізнає підземні царства, де за дванадцятьма залізними дверима до дванадцятьох стовпів прикований змій дванадцятиголовий. І підводні царства єсть; там у кришталевому палаці цариця морська живе й співає наших пісень.
У лісах і пущах, у нетрах стоять хатки на курячих лапках, а в тих хатинах живуть чарівниці. За лісом же, за пралісом, куди й ворон не залітає, там живе чудище, що краде найкращих царівен, а пощо — хто й зна.
Темної ночі не можна виходити надвір, бо саме тоді ходять мерці та Мара, уся в білому. У лісі живе лісовик, у воді водяник, на горищі у кутку домовик. Вовки, птиця й усяка звірина розуміють людську мову, але людині тільки в окремих випадках дано розуміти мову птиць, звірів і рослин.
Коли прокидався Тарасик часом уночі, а у віконечко місяць просунув сніп таємного свого світла — хлопець знав, що оце зараз десь по полях, по лісових стежках на сірому вовкові летить Іван-царевич із прекрасною царівною Єленою. А високо в небі вогненно значить свій слід змій крилатий, і відьма у ступі дає йому дорогу.
То все була казка. Вона скрашала дитячі дні й будила розум. Та й саме життя було для Тараса казкою, творимою легендою.
Куди не гляне своїми широко розкритими очима — все його вражає: найзвичайніші життєві події стають казками.
Хвороба навіть — і та набирається в переживаннях Тараса якоїсь поезії —бодай він так відчуває.
Перестудився якось Тарасик. Трусить його та й трусить. Спочатку ніхто не звертав уваги, і сам болящий, очевидно, насамперед.
Потім стало вже помітно. Мати помацала голову.
— Е, сину!.. Це ж у тебе пропасниця. Давай я тобі заварю липового цвіту, та вкрию кожухом добре!
Напився Тарас липового цвіту, пропотів добре, заснув, але не спав багато: мати збудила рано, до схід сонця. Давала йому ще тепле, тільки що зварене куряче яйце й наказувала:
— Оце яєчко візьми під ліву паху і йди до води, туди, де ото очерет росте. Зайди, як тільки можеш, далі в очерет, стань задом до води, витягай те яйце правою рукою з-під пахи й кидай через голову далеко. А при тім крикни: "Чи єсть вас сімсот і сім, то нате вам їсти усім!" І біжи тоді скільки духу додому. Не оглядайсь і не промов ні слова ні до кого. Чи кликатиме хто, чи гукатиме, чи поздоровкається — нікому нічого не кажи, біжи чимдуж додому. Та вп’ять під кожух і спи. Чуєш?
— Чую...
Тарас після липового цвіту виходить на вулицю. Тихо, ще нікого нема. Курява по дорозі м’яка і холодна, а шкіра якось особливо чутлива тепер. Зійшов з дороги на траву. Роса холоднюча! Після неї вода здається, як літепло.
Очерету трохи коло води, шелестить якось таємно. В таку пору ще ніколи тут не бував Тарас — і йому страшнувато. Кажуть же, що є водяні чорти. А що як вискочить та...
Тарас мерщій одвертається, кидає яйце і, не договоривши формулки, зразу бере найвище темпо бігу.
Прибігає додому задиханий, шмигає під відрадно теплий кожух. Мати до нього щось говорить, а він і не відповідає: пам’ятає наказ — ні з ким не говорити. Довго потім згадує ранок росистий, таємне зашумлювання очеретів, сімсот пропасниць, що кинулися, мабуть, оте яйце їсти.
А то впросився з батьком до гребльового млина. Батько не хотів, було, брати, так мати заступилися.
— Та візьми вже, коли йому так хочеться.
— Та це ж цілу ніч доведеться дожидати — що я з ним робитиму?
— А що ж із ним робити? Укриєш свитою, воно й переспить на возі. Дощу, здається, не буде.
Поїхали. Тарасик радий — так куди тобі!
Коло млина людей — як на базарі. І людей, і возів, і коней, волів... Гомін стоїть! Колеса шумлять, у млині щось торохкотить — прямо приголомшило Тарасика.
— Хочеш у млині всередині подивитися?
Тарасові цікаво. Але коли по тремтячих містках увійшли до середини, а там усе крутиться, торохтить, ступи то підіймаються, то падають, павутиння, насичене мукою, позвисало фантастичними гірляндами, як коштовне мереживо, дошки під ногами танцюють, а там десь унизу шумить вода — Тарасові стало страшно, й він учепився за батька.
Мірошник ходить поміж людей ситий, повний, як чіп, і, видимо, задається. А люди вже нічого й не говорять — все одно не поможе. Спочатку, які гарячіші, лаялися, грозили, поривалися бити, але нічого з того ніколи не виходило — і люди заспокоїлися раз і назавжди. Хіба який новий приїде та пробує впросити: "Дядечку, голубчику! Змеліть мені, бо у мене жінка хвора..."
— Ого, який ти скорий! Люди по двоє суток дожидаються, а ти тільки що приїхав та вже хочеш молоти? Треба простигнути трохи. А хто діло зна —приїздить не з порожніми руками.
— Хазяїн!
— Агов!
— А що якби ми оце розділили?
^ — А що там у тебе таке?
— Та ось тут якась дитинка, — і витягає пляшку.
— А-а!.. Ну, он коло коша мірка. Набирай. А як тільки з коша переставатиме сипатися — засипай своє.
То люди часом, знов же які гарячіші, обурюються.
— Та що це воно таке? Хіба це порядок? Тут стоїш-стоїш — і все тобі не черга, а він позаду приїхав, а попереду молотитиме?
— Це вже насмішка якась!
— Це вже таке, що й млина пора розбивати.
А мірошник і вусом не веде. Спокійно так:
— Козаки!.. Сердиться не треба. Сердиться нехарошо. А хто недоволен, хто не хочеть ждать, той можеть запрягать та й додому поганять...
Надворі Тарас осмілів і вже сам усюди ходив. Навіть до колеса пішов, придивлявся, чи не побачить де клубка зміїв або отого водяного, що, кажуть, під млиновим колесом живе. Добре вдивлявся у воду. Один раз навіть здалося йому, що виринула якась пика бородата, але зараз же і сховалася. Тарас перелякався та скоріше геть.
Побіг і, як на те, довго не міг ізнайти свого воза. Вже не на жарти почав тривожитися, як нараз почув голос батька.
— Де це ти ходив?
— Та я ходив до колеса...
— До колеса? Ні, туди не ходи. А то як-небудь поковзнешся, а звідти вже рятунку нема. їсти хочеш?
Батько відрізав великий шматок хліба і тоненький сальця. Тарасик зголоднів і їв з апетитом. Посьорбав би кулішу — так добре пахне з сусідського казанка...
— Води хочеш?
— Хочу.
Батько приніс із річки у відрі, дав Тарасові напитись і сам напився.