Хто й зна. Може, як хто гріха не боїться...
— Та вже, чуєте, як припече, то рада б до кого піти та піти. Он як мене вхватило минулої осені за поперек, так насилу-насилу оддало. Я вже думала, що й не оддасть.
— А з чого то у вас було?
— Задано! Не інакше, як задано.
XXXII
Тарас ходить у своїх думках і нічого не помічає. А воно таки твориться щось довкола.
Он сьогодні матушка в пекарні... Ходили, ходили й наче нічого, а потім нараз застогнали й притулилися до одвірка. Ледве додибали до своєї спальні. А в скорості після того з кімнати швидкою і якоюсь суетливою ходою вийшов отець Григорій. Це Тарас уперше бачить, як суєтиться цей сухий і малопривітний чоловік.
— Біжи, Тарасику, до баби Ониськи й приведи зараз же сюди!
— Пощо? — чомусь запитав Тарас. Йому самому стало дивно: навіщо це він запитав? Ніколи не перепитував — і от тобі на!
Отець Григорій скипів.
— Не твоє діло!.. Тебе посилають, то маєш іти. Усякий наймитчук та ще буде тут перепитувать. Іди мені зараз! Але йди! — натиснув отець Григорій. — А то я тебе знаю!.. Тебе пошлють за ділом, а ти ханьки мнеш, на водичку та на птичок любуєшся. Щоб одна нога тут, а друга там — чуєш?
Тарас побіг. Він ув’язав цю спішність із тими стогонами матушки і усвідомив, що дійсно треба бігти.
Отець Григорій кинув услід.
— Як не застанеш дома, піди по селу й відшукай — чуєш?..
Баби, як на те, й справді не застав Тарас дома. Почав розпитувати, бігати по хатах і нарешті знайшов.
Баба не дожидала, що їй скаже Тарас, а сама запитала:
— Що?.. Хіба вже?..
— Вже! — відповів Тарас, хоч сам не знав, о чім він говорить. Бабини збори були невеликі. Ні ланцетів, ні пінцетів вона не брала. Одягла тільки чисту сорочку та помила руки в діжечці, що стояла коло дверей. Води на похваті не було, а там помийцята, які чистенькі збираються.
Коли Тарас із бабою увійшли до сіней, із спальні було чути, як дико кричала матушка. Крик був якийсь нелюдський. У кутку, дрижачи, стояла Явдошка і дрібно хрестилася. У Тараса забилося серце. Він згадав, що так само кричали мати перед тим, як Йосипко народився...
Баба розмотувала на собі хустки, але їй не йшло якось споро. Обтоптувала чоботи та все приговорювала:
— Ой лишечко! Ой Господи! Та невже по всім? Матушка наші скорі, то правда. Самі розказували, як Ясь — на що вже першенький, а й то так і вискочив!.. Матущка наші й без баби справляються. Он моринецька попадя — мене й туди кличуть!.. — от та так.трудно оброжалася. Прийшла я до них, а вона — ой рятуй мою душу! Синя, як пуп!
Ще дужчий крик матушки перервав охічну до балачок бабу.
— Іду, йду, йду!.. Ось, ось я!
Баба аж підбігла. Тарас і собі подався за нею. Але те, що він побачив, змусило його засоромлено зараз же вийти геть.
Крики матушки перейшли у якесь ревіння, в паузах котрого чувся спокійний, рівноважений голос баби Ониськи. Рев матушки був дикий, переразливий і, здавалося, не міг більше рости, а проте ріс і наповняв усе собою. Не можна було уявити, щоб такі звуки могла видавати людська горлянка. Вони проникали крізь стіни, двері, вікна і все будоражили. Здавалося, якби лежав на землі камінь, вони підняли б і камінь.
Явдошка, закусивши губу і якось постогнуючи, побігла до пекарні. Пішов і Тарас. Там застав о.Григорія. Батюшка ходив широкими кроками й сильно сопів. Тарас став коло дверей. Він колотився, як у пропасниці.
І нараз, коли крики стали вже безпереривними, як звук труби, раптом все утихло... Тарас вибіг, весь дрижачи, й став під дверима спальні.
— Гей! Хто там є? — крикнула баба, і її голосу не пізнав Тарас. Скромна, тиха баба здобулася нараз на якісь начальницькі ноти й кричала, мов полководець.
Мимо Тараса пробіг, дрібно перебираючи ногами, отець Григорій. Тарас машинально за ним.
— Чого ви мене так пізно покликали? — якось аж наче крикнула баба на отця Григорія. — Нічого не положено, нічого не приготовлено! Біжіть хто та води теплої подайте!
Отець Григорій, як хлопчик, кинувся справді бігом — і Тарас не пізнавав суворого, величного служителя престолу. Взагалі Тарас нічого не пізнавав сьогодні.
Баба сердилася.
— Ні пелюшечки, ні ряденця... І як же ви так, матушко, до послідньої минути?
Матушка лежала з закритими очима, безсило розкинувши руки й не
ворушила ні мускулом. Відпочивала! І якщо розумів коли в житті Тарас це слово, то, власне, тепер, дивлячись на матушку.
— На, подерж! Та гляди, не придави!..
Раптом почув Тарас на руках у себе щось тепле й безконечно ніжне. В шматинці десь там глибоко щось легенько-легенько ворушилося й пищало.
Тарас стояв, але лице його застигло у радіснім якімсь здивуванні. Все тіло перейняв радісний трепет, причини якого він не знав і не розумів. Оцей теплий клубочок став неначе безкінечно дорогим, немов частиною його самого. Хотілося міцно-міцно притулити його до грудей — і страшно було ворухнути мускулом, щоб не придавити або не впустити.
Все це тяглося дуже коротко, бо вже баба наготовила якесь шмаття, Явдошка принесла літепла, отець Григорій увійшов і без толку шурхався то туди, то сюди.
Хвора довго протягаючи голосом, питала: "що воно там"?
— Дівиця! — якимсь особливим тоном сказала баба.
Тарас іще б стояв, але на нього півнем наскочив отець Григорій.
— А ти чого стовбичиш? Нема тобі діла? Нема тобі діла? Марш!
Тарас пішов, але вже до кінця дня ходив, мов у якому празнику. Наче співало у нього щось у душі урочистий і радісний гімн!
Ліг спати все під ті ж звуки, а на ранок почув, що прокинувся якимсь не таким, як ліг. Не міг сказати, що з ним сталося, але чув, що відбулася величезна переміна. Ніби й голова та сама й плечі, та ж ряднина, на якій спав. І стіни ті самі й робота — усе так... І не так. Щось нове влилося в усю його істоту, а разом із тим і в усю обстановку оточення.
Якась дивна сміливість уступила в нього. Чув, наприклад, що міг би балакати з отцем Григорієм і безстрашно дивитися йому в очі. Чув фізично, "що міг би витягти зараз здоровенне цебро, повне води, з колодязя. Відчув, що й він дещо знає, коли досі носіями знань він вважав усіх, окрім себе. А тепер от хотілося нараз устати й заявити свою думку: "А я думаю так!.."
І весь світ по-інакшому розцвітився від тих змін. Речі, що вчора ще мали один бік, показалися нині в усій многогранності сущого, але не безконечними. Безконечність і загадковість взагалі зникли. Про все можна говорити і так, і так, все можна роздивитися й мати на нього свій погляд.