...Не буде цього ніколи, а яке ж воно солодке!.. Таке солодке, що плакати хочеться... Ех! Не судилося!.. Нічого мені не судилося. Чи не про мене оце і в думі співається:
Ой, голово, голово, ти козацькая, молодецькая!
Та це ж ти не допила й не доїла
І хороше не сходила!
А довелося тобі, голово, валятися,
Звіру й птиці на поталу податися...
Тарас проказував ці слова, а сльози лилися у нього з очей. Оце ж і єсть моя ота голова козацькая, молодецькая, що й не допила й не доїла й хороше не сходила... Бі-ідна-бідна ти, голово козацькая молодецькая...
...А в тім... щось зупинило його... Віддих затримався... наче лячно аж трохи стало чогось, а разом із тим солодке тепло якесь розлилося по тілу... серце затріпотіло і в ньому десь глибоко прозвучало:
Тяжко, важко в світі жити Сироті без роду...
Нема куди прихилитись —Хоч з мосту та в воду.
Що це?.. Може, це пісня, яку десь колись чув і забув потім? Чи, може, самі ці слова от зараз родилися в душі?.. Не знати, не знати, а тільки почув, що вся істота його наповнилася новим якимсь блаженством... І ніби злетів він високо над світом, так високо, що звідти малими й неважними показалися всі терпіння і болі й образи...
"Отче, отче!.. Прости їм — не відають бо що творять!".. І за мене прости їм, отче — не відають бо що творять... Не знають, що одним словом можна поранити душу, що від одного слова, мов від ядучої отрути, пропікається серце і сльози * палючі затуляють весь світ...
Але єсть же десь інші люди! Розумні, освічені! Котрі вже знають, що творять!.. Це ті, що пишуть великі книги, як отой Григорій, син Сави... Туди б! До них!.. Туди б, до знання, де світ розуму освіщає дороги!.. Ой визволь же ти, Господи, бідного невольника із тяжкої неволі! На ясній зорі!.. На прості дороги!.. На новий берег!.. У край веселий, між народ хрещений!..
І простягає бідне селянське хлоп’я руки в німі простори, кидає туди поклики свої, сльози свої... Ходить пожатими нивами рідної землі і кличе.
А на клич той встає до нього величною незримістю краса козацької землі в неозорих картинах. Вітри буйнії гуляють по степах розлогих, стеляться сиві тумани, а в тих туманах могили високі голубіють, давнім смутком помережені. І орли-чорнокрильці клекочуть над степом, соколи квилять-проквиляють, білі лебеді ячать стадами, а вовки-сіроманці рищуть степом, шукаючи здобичі... Балки глибокі, байраки вкриті зеленими та густими тернами. Зміяться річки тихі, веселі, а по берегах тих річок — трави густії, очерети, а ще далі — темні луги...
...Оглянувся Тарас... Сонце зайшло вже. Тиша вечірня лягла на поля. Сховалася пташка, що весь день щебетала, перестав кричати деркач, а десь на узлісся, мабуть, уже вийшов вовк і дивиться у долину — чи не зосталася череда ночувати у долині?
Захід загравою червоною відгорів — вітер взавтра буде. А втім — не все хіба одно? Вітер, чи дощ, чи сніг... Усе йде, все минає...
XXX
І знов покотилося сірим колом звичайне сіре, буденне життя. Машинально виконує Тарас свої щоденні обов’язки, автоматично йде, куди посилають, покірно слухає вічні докори отця Григорія.
Батюшка вважає Тараса за лінтюгу. Та як же ж і не лінтюга? Скажуть йому гній викидати, а він устромить вила, а сам дивиться на жуків, що вовтузяться у ньому.
Тарасе! А робота стоїть?
Тоді він мов прокинеться. Береться за роботу, але якось спокійно, без почуття своєї провини. Другий би захапався, засоромився б, а цей ні. Мовби робив якесь діло, а його відірвали й поставили на інше.
Пошлеш куди — буде ходити довго, бо не піде одразу, а ще кудись заверне. Не до хлопців, не в гості, а так: у садок, до потоку. І стоїть. А хазяйська рука свербить: оце б нам’яшкурити добре, щоб знав, як походеньки та посиденьки справлять!..
Правда, отець Григорій не бився, але часом волів би Тарас, що нехай би вже краще вдарив. А то як почне пиляти, так хай йому чорт. І скиглить, і ниє, і скрипить, і довбе — та нема тому ні кінця, ні краю. Та вдар уже, чортів попе, тільки не наставляй наставлекийом!
Дядько Павло і брат Микита були зрозуміліші. Там ясно: заробив — получай. Хунт за хунт. А тут — не розбереш. Часом наче нічого й не заробив, нічим, здається, й не проштрафився, але у батюшки засвербить десь там охота читати мораль. Підкличе до себе Тараса й починає:
— Та ти такий, та ти сякий... та ти не думаєш про хазяйське добро... та ти й про себе не дбаєш... та що з тебе буде... та другий би на твоєму місці... та ми з матушкою до тебе, як рідні, а ти...
І як піде, як піде!.. Дир-дир-дир-дир дир-дир-дир-дир... І чує Тарас, як його голова бубнявіє, бубнявіє... от вона вже, як кавун спілий, що коцни його пальцем, а він і трісне... От вона, як казан уже: бий по ньому палкою, а він як дзвін гуде.
І Тарасові здається, що справді у нього казан замість голови, а батюшка торохкотить по тому казанові палкою. Стоїть Тарас і ніби слухає, а то лише видимість одна, властиво ж він не тямить жодного слова.
А піп, в захопленні від своєї прекраснодушності й красномовності, заливається, як соловій! Візьме Тараса за гудзик, переконує рухами, ласкавістю інтонацій. То одступить, підійме руку, то знов приступить.
Але нараз щось, якийсь маленький рух чи вираз обличчя Тараса, покаже йому, що хлопець слухає тільки шкірою, а свідомість його десь далеко. Батюшка припинить проповідь і спитає:
— Ану повтори, що я сказав!
Та де вже там повторяти, коли Тарас відчуває уявою, мовби перенесли з однієї планети на другу.
— Ану-ну, повтори що оце я зараз тобі говорив?
Тарас чує, що у нього ще дужче загуділо в голові, як ото, бува, стоїш на дзвіниці, і б’ють у всі дзвони. А потім раптом перестануть дзвонити, і тиша здається ще більше невиносимою для вуха, ніж гудіння.
— Чого ж ти мовчиш? Повтори ж, нарешті, як я тебе научав?
Мовчить Тарас, тільки сопе. А лице понуре.
— Раб лінивий і лукавий! — кине гнівно отець Григорій і піде пріч.
Чомусь ні недбальство по господарству, ні зіпсування якоїсь речі — ніщо
так не виводить із рівноваги батюшку, як неувага до дару його красномовності. Довго після того Тарас відчуває, що батюшка незадоволений, прискіпується й
лає за будь-що.
А Тарас якось не мириться внутрішньо з тими усіма закидами лінивості. От коли б який з його хазяїнів узяв та й сказав йому: