— Та годі тобі чепурити! Воно завтра все одно знов поросте. А то аж шкура болить.
І пам’ятає Тарас, що він і тоді ще здивувався — ну навіщо ото старому? А от тепер, дивлячись на дідове весілля, на оце безконечне джерело енергії, невичерпаність сил і здоров’я — перестав дивуватися. Йому почало здаватися навіть, що зовсім немає поділу на старих і молодих, а є тільки такі, що трохи
довше жили на світі, й такі, що трохи менше.
Отака була одна подія. І ще одна трапилася, що надовго забрала уяву Тараса.
XXIX
Бачив Тарас Оксану. Але бачив так, що серце його і заспівало, і занило.
Був вечір. З тих вечорів тихих, що курява не сідає, а так і стоїть, насичуючи собою кожний атом повітря, блискаючи щирим золотом під захід сонця. Дороги всі роз’їжджені, нога як ступає, то ляпає мов у теплий ласкавий дух.
Здалека почув Тарас пісню й вийшов назустріч. Він знав що це за пісня. То дівчата ідуть із жнив. Повбирані, усі в квітках, вінках із золотих колосків жита, пшениці, васильків. А перед веде — цариця. Цікаво — хто в цім році за царицю?
Дітвора, цей невідкличний супутник усяких подій вулиці, вже повибігала назустріч. Жінки повиходили, деякі з немовлятами на руках. Ще так недавно не одна з них і собі йшла в почеті цього запашного свята землі, а тепер от... чучикайся.
Пісня дзвінкішає. Он уже видно контури в золотій хмарі... Хтось, видно, танцює з косою на плечах і коса поблискує іноді на сонці. А в товпі, яка вийшла зустрічати, тихий гомін і всі обличчя усміхнені.
Наближаються, наближаються... Попереду цариця оцього сільського празника, цариця молодості, цариця оцієї землі. Глянув Тарас — і аж замлів неначе... То була Оксана...
Іде... легко похиливши голівоньку. У руках серп і снопок жита, перевитий зеленою берізкою. По золотому тлі жита достелилися світло-зелені плямочки листочків берізки... Чи можна ж вигадати що прекрасніше?
За царицею — дівчата. Тихо ступають, босими нотами й співають. У вінках, квітках... Всі аж покращали — тільки де їм до Оксани! Жодної такої нема!..
А далі молоді косарі з косами на плечах. Та на якого не глянеш залюбуєшся. Чорнобриві та стрункі та так уже вихиляються перед своїми дівчатами! І гармонія чоловічої й жіночої краси, споєність оцих прекрасних постатей з усією природою, тополями коло хат, далекими контурами вітряків, звуками калатал череди, що саме входила до села з другого боку — все це стрясло душу Тараса... Чувся екстаз краси, чулася молитва, чувся в усьому тому гімн якийсь величний, симфонія, де інструментами були і люди, і природа, і могутнє почуття вічності всього живущого.
Ось наблизився вже цей гурт, несучи спів і радість. Із товпи чуються привіти, поздоровлення, радісні оклики. А дівчата ідуть, мов у ритуальнім якім повелінню, з очима, утопленими кудись далеко, співають і мов не помічають ні зустрічі цієї, ні слів привіту. І пісня їх — то славословіє вічним богам життя.
Мати Оксанина вийшла. Горда вдова, а сльози на очах і голос тремтить, коли дякує дівчаткам за честь і просить усіх до себе на вечерю. І вся ця процесія, весь цей хор, не спиняючи й не прискорюючи кроку, звертає у вуличку в напрямі Оксаниної хати.
Але — що сталося? Чого це дівчата, увійшовши в село, переглянулися між собою й рівна лінія пісні заколихалася? Чого молоді косарі нахмурили свої чорні брови, а той, що танцював попереду, урвав одразу й мовчки відійшов у товпу? Що трапилось?
Тарас глянув і тепер тільки помітив, що коло деяких хат у плоти повстромлювано дрючки, а на дрючках — китиці з соломи. Це значить — приїде кавалерія на постій. Дрючок означає стайню, а число китиць — число коней, що розмістяться у селянському дворі.
Затремтіло серце не в одного парубка, побачивши ці прокляті дрючки. Згадалися всі давні й недавні покритки... і мимоволі приходила в голову думка — а що як?... І до болю стискалися кулаки, міцно стискалися зуби.
А дівчата?
А що ж дівчата? Дівчата, як дівчата. Вони й не бачили тих китиць, вони й не знають, що оті самі китиці означають, і не дбають про них. От ідуть собі та співають. Та тільки іноді одна другій моргне.
А от і двір тітки Марти. Серед двору на зеленому спориші вже розіслано скатерті, рядна. Оксана вже поклала свій серп і снопочок на призьбі, уже запрошує своїх подруг сідати. Уже ті сідають з веселим сміхом на зелений килим, уже десь дзвенить пляшка, з горшків підіймається пара.
А серед того молодого гамору тихо стоїть ніким непомічене, нікому непотрібне хлоп’я. Це майбутній співець отієї всієї краси. Це той, що закріпить її всю у віках, живою перенесе на безсмертний папір, щоб передати й нащадкові дальньому, отому що забуде вже пісню васильками перевиту, і запах рідних нив. А розкриє вічну книгу — і повіє на нього чаром оповитої блакитним серпанком далечини, і він скаже: он передо мною далека голубінь незвіданих обріїв — це Будуччина, до якої я стремлю. Яка ж вона прекрасна! І от обернуся я назад, а там говорить до мене глибока синява давно пройдених шляхів, переболілих болів. Це Минувшина — яка ж вона прекрасна! І які вони однакові, ці в однакову блакить однаково повиті віддалення!..
Тихо пішов геть ізвідси... ніким не помічений, ніким не привітаний. Хіба ж могло так бути, щоб Оксана розгляділа його в товпі? Хіб^ ж могло так бути, щоб витягла за руку з гурту і посадила коло себе? Та навіть якби й сталося це, то він би і не вийшов, і вмер би від сорому, і втік би, але... Але чому так не сталося? Чому ні разу й не глянула ця далека на своїх престолах, прекрасна цариця у той бік, де стоїть сірий, у простій одежі хлопець Тарас і молиться поглядом?
Гіркість залила серце... зробилося так скорбно-скорбно... Кинув іще один погляд на Оксану й тихо відійшов... Не хотіли нести ноги звідси. Так ніби знав, що бачить цю Оксану останній раз у житті.
Пішов у поле. Пішов на Оксанину нивку. Отут вона ходила, оці стебельця брала руками й в’язала у снопи, поблискуючи на сонці білими рукавами сорочки. Ось її полукіпочки. Бач які рівненькі! Мов лялечки стоять. Оце б і я робив тут із тобою, Оксаночко. А потім став би й дивився, як ти нахиляєшся, як швидко блискають золоті пасма пшениці у твоїх руках. А ти сміялася б і, проходячи мимо, кидала із ласкавою сердитістю: "У-у, лінтюга! За нього роблять, а він стоїть".