Це чотирикутник з вузькою стороною (фасадом) на ринок. Посередині фасаду ворота і критий в’їзд, що ділить будинок на дві частини. Одна — це кімнати для приїжджих, так звані "номери". З тих номерів тільки один виходить вікнами на вулицю, решта — в стіну сусіднього будинку, а будинки стоять один від одного на аршин, на півтора.
По другім боці в’їзду — шинок або крамниця. В стіні пробито на вулицю дірку, ніби вікно без рами; дірка зачинається віконицею, а коли цю віконицю опустити — вона править за прилавок. Така крамниця є в кожнім без виїмку домі, бо всюди чим-небудь торгують.
Це все передня частина будинку. Друга називається стодолею, а в дійсності — це величезний сарай з ворітьми навпроти в’їздних воріт. А в тім сараї — чого тільки нема! Тут і дрова, тут і вози приїжджих людей, вздовж стін ясла для скотини, тут же стоїть і хазяйська скотина, тут же кури, гуси. Сюди ж викидається сміття, виливаються помиї, бо на вулицю далеко нести. Серед липкого бруду й калюж хрюкають свині.
По вулиці вздовж усього будинку йде призьба. Тут цілий день сидить господар, чекаючи приїжджих. Над призьбою широке піддашшя. Воно боронить господаря літом від дощу, а зимою від снігу, отже, дозволяє йому трудитися цілий рік в усяку погоду.
Коли наші подорожні в’їхали до ринку, їх оглушив джеркіт, що висів у повітрі й наповнив просторінь, мов бджоляче гудіння. З усіх боків устремилося до них торгове і всяке інше населення, але, переконавшися, що поживитися тут нічим, одразу відхлинуло назад. Денисенко покрутив головою.
— Воістину: умножу племя твоє, аки пісок морський.
Переночували наші в однім з таких заїжджих домів. Тарас відвик уже від паразитів і довго не міг заснути — щось кусало.
Роздумував про Яся: який то він тепер. Знав його, як поповича, але між ними тоді була занадто велика дистанція. А тепер? Якось не було в Тараса свідомості свого наймитівства, й він сподівався побачити в Ясеві товариша. Як тільки вздрить Ясь Тараса, непремінно крикне:
• О! Здоров, Тарасе! Так це ти тепер у нас служиш?
— Та у вас же.
— От і добре! Будемо разом книжки читати.
Сядуть і поїдуть. Ясь буде оповідати, які там у них порядки у школі, які навуки проходять. Це ж тобі не Кирилівка, а Богуслав!
Ранком поїхали до школи. Двір величенький. Якийсь чоловік іде. Денисенко з достоїнством гречно питає:
— А будьте добрі, чи не можете сказати, де тут кирилівський панич?
А кирилівський панич вже летить скільки духу!
— Ось, ось я!.. Ось!..
Він і йому подібні не сплять уже з самого світанку. Кожне виглядає, чи не покажеться знайома subaqua1.
— Це ви, дядьку? (А як звуть — забув).
— Та я ж... Здоров, Ясю! Оце тобі й письмо. А поїдеш додому з Тарасом, бо мені далі треба їхати.
Ясь поглянув на Тараса. Побачив кожух, шапку свою.
— А ти хіба у нас служиш?
Це були ті самі слова, які надумав собі й Тарас, але всю музику, кажуть, робить тон. Той тон був особливий, а музика звучала: я ж таки панич, а ти наймит.
Тараса це різнуло, й він заховався у свою візницьку повагу. Хоч ти й панич, а коней не тобі довірили, а мені!
Та все ж у дорозі хлопці розговорилися. Тарас цікавився бурсацьким життям. Ясь охоче розповідав. Він, як синок небідних родичів, жив не в бурсі, а "на кватері", трохи в кращих умовинах — і це наповняло його (і його товаришів "кватерників") гордістю. Ясь великоносився і одзивався про бурсацьке життя з презирством.
У нас хіба ж такий обід? У них борщ та каша, борщ та каша. А в каші більше мишачого, ніж крупів. М’ясо дають зрідка та й то таке, що на базарі вже ніхто не хоче його брати. А в нас! — і йшов перелік, що міг би їсти кватернйк, хоч не завжди це було те, що він їв у дійсності.
Тараса менше цікавило, що їдять — він усе допитувався, яка там наука. Але, власне, про науку Ясь мало міг сказати, бо відносився до неї із справжнім бурсацьким презирством.
— Та ну її к чорту ту навуку. Вчиш-вчиш... — і Ясь безнадійно махнув рукою. Все одно, мовляв, усього не вивчиш.
— А він розкриє книжку: "Ану кажи — "из соблюденных в церкві!" От і думай, де воно?
— А як ви вчите уроки? Самі, чи хто показує?
— Який там чорт показує? Оце вивчиш та до товариша: "Ану зарви мене". Ну, він і зарива.
— Як "зарива?"..
— Ото дурний!.. Та так же й зарива. Кади — "із соблюденных в церкві"! Як зможеш паляти далі — бсії, а не зможеш пезсії. Ну, та в мене завжди 8ск, —хвастонув Ясьо.
— Невже завжди знаєш?
— Ну-у! Таке скаже! Хіба можна все знати? Просто принесу хліба та сала авдитору — от він і ставить 8ск.
Тарас переконався, що й у Богуславі такий же порядок... Мабуть, і по цілім світі.
— А вчителі у вас б’ються?
— Ого! Ще й як!.. Теодорович, так той б’є кістяшками. А щоб не боліло самому, заливає воском. Віск затвердне, то так боляче! Ну, та й ми ж йому! — і Ясь розреготався.
— А що ви йому? А що?..
— Та він же товстий дуже, оцей Теодорович. Як прийде, то так і шльопне у крісло. А ми раз і вправили йому голку. Ех, як підскочить!
Ясь щиро реготався, як щиро, мабуть, сміялася і уся бурсацька громада, поки не заплатила слізьми.
— А то ще товщий є! Мадаревич! Ну, той не б’ється. Він як приходить, так ми йому насамперед співаємо стихіру "Од восток сонця на запад". А потім по пузі його гладимо, а він лю-убить! Як кіт очі жмурить. "Ох і пузо ж у вас, отче!.. От якби мені таке!" А він ра-адий!.. Сміється.
Все ж багато цікавого довідався Тарас із життя містечкової бурси. Так, наприклад, існувала там цілком невідома Тарасові традиція дня "розпуску". Оказується, що в цей день бурсак має право робити майже все, що йому угодно — і не підлягає карі. Навіть коли виб’є вікно.
— Я аж три вікна на розпуск вибив! — хвалився Ясьо і гордо поглядав на Тараса.
Особливо в цей день тріпотіли донощики начальницькі, ябедники. Вже зарані такий чув не раз:
— Ну, підожди ж ти! Я тобі на розпуск покажу.
І в день розпуску всіх таких бурса била. А скаржитися — річ безнадійна: в день розпуску начальство жадної скарги не прийме.
Додому доїхали благополучно. Матушка стояла на ганку: вона, мабуть, із самого ранку там виглядала. Притуливши долонею очі, дивилася на дорогу. Побачивши сани, як двадцятиліток, збігла зі сходів і кинулася назустріч.