А тоді висушити й стане вона, губка, легенька-легенька.
Матушка особливо суетиться. Це ж повинен на Різдвяні святки приїхати із богуславської школи синок її єдиний, коханий Ясь. То вона тільки й думає, тільки й говорить що про Яся. Ім’я це не сходить у неї з язика.
— От Ясь як приїде... А Ясь любить... А Ясь не любить... Ах, яка це дитина особенна! Він не такий у мене, як інші діти. Як і мале було, то вже... Оце підемо у гай по губи. То ніхто ж тобі, ніхто не знайде й червивого, а у Яся повна шапка! Та яких!.. Хоч би й самому гетьману! І усяких тобі набере: і білих справжніх, і маслюків, і гусячих лапок, і сироїжок, і які тільки єсть!
Аж Тарасові закортіло подивитись — що воно там за чудо, отой Ясь? Знав його, як панича, як попівського синка і нічого особливого там не помічав. А от із слів матушки виходить, що то не Ясь, а диво якесь.
Згодом в настроях матушки почали помічатися якісь перебої. Видимо щось її турбувало й вона переборювала себе. Нарешті не витримала й питала чоловіка.
— А що, господинку... Чи самі поїдете по Яся, чи як?
Отець Григорій здивовано дивився на жінку й відповідав.
— Та як же ж я можу поїхати? Тепер же Пилипівка!
І матушка і батюшка грали тут ролю. Матушка прекрасно знала, що батюшка не може їхати, а батюшка прекрасно знав, куди закидає матушка. Річ була ось у чім.
Звичайно, в житті священичого дому дуже велику ролю відограє титар. Там, де між ним і попом нормальні відносини, там титар є найближчою людиною, найбільше довіреною з усього села. Він і по хазяйству у попа, та не так собі, вряди-годи, а постійно, солідно. Він і порадить, він і грошима підпоможе у скрутну годину. І в радості, і в горі, і в щасті, і в біді — священича сім’я не обійдеться без титаря.
І от таких відносин із титарем, з отим самим Онисимом Хведотовичем у отця Григорія нема. І це тим більше досадно, що з отцем Іваном у титаря іде власне отака дружба, а з отцем Григорієм титар поводиться офіційно, сухо. Не вмів отець Григорій приваблювати до себе отих простих щирих душ — і оце власне засмучувало матушку.
їй було боляче, що от її господинок, такий високовчений, такий премудрий, а не потрапить такої простої штуки, яка у неї, у матушки, виходить цілком легко й свобідно. От вона говорить із ним самим Онисимом Хведотовичем — і він балакає з нею по-людському; що попросиш — зробить, і зробить не так, щоб аби одв’язатися, а з охотою. А візьметься говорити отець Григорій — нічого не виходить.
От і з поїздкою за Ясем. При нормальних умовинах титар не жде, доки його попросять, а сам іще загодя починає лаштуватися до поїздки за поповим синком. А тут — треба просити. І не отцеві Григорієві, а, власне, матушці. І неловко їй, а нічого не поробиш.
Оце треба десь перепинити чи в церкві, чи на вулиці Онисима Хведотовича й питати, так ніби між ділом, а чи не збирається він, часом, на Богуслав по якихось своїх ділах?
А титар знає підкладку цього питання і, чухаючися, скаже:
— Це, значить, до свинарії? Та їй-бо, матушко, ніколи! Хіба вже тільки для вас...
Та в цьому році, здається, не буде в тому потреби, бо батюшка вигадав іншу комбінацію: за Ясем поїде Тарас.
— Ов, господинку! Та воно ж іще дитина!
— Добра дитина!
— Та воно ж дороги не знає!..
— Туди їхатиме Денисенко у своїй справі, то покаже дорогу. А назад — якось потрапить.
Нова турбота для Ксенії Прокопівни. Її материнська фантазія вже рисує їй усякі страхіття, які можуть трапитися з Ясем. Але воля господинка — закон.
А Тарас радий, що поїде сам та ще так далеко. Як-не-як, а це давало ілюзію дорослості, самостійності. Та й нудоту життя у поповім домі переривало.
Матушка споряджала Тараса не скупо: і їсти дала на дорогу багато, і кожуха, і шапку з навушниками. А про Яся так і говорити нічого: і бараниця в ноги, і кожухи, і рядна, і коші з провізією, і хустки, й чого хочеш.
Отець Григорій давав постанови: як кобилу берегти, коли напувати, де на
попас ставати, скільки платити.
— Туди їхатимеш із Денисенком. Те що він робитиме своїй шкапі, те й ти роби. А назад уже сам пильнуй. А може, трапиться добрий хто по дорозі, то пристанеш. Та не гони кобили дуже, щоб не підпарити. Але ж бо й потиху дуже не їдь, бо довго їхатимеш, померзнете. А ти так — середньо, середньо...
І багато ще чого навчав. 1 не за одним заходом, а кількома наворотами. А Тарас, от як хлопець, в одне вухо впускає, а з другого випускає, думає ж своє: як він, виїхавши за село, надухопелить кобилу, щоб вона, як скажена, помчалася. І як він буде басом торгуватися з корчмарем за нічліг і спльовуватиме при тім крізь зуби.
Коли виїздив, усе населення попівського двора вийшло проводжати: і батюшка, і матушка, і Явдошка. Матушка хрестила й ще щось засовувала під сіно.
— Це в дорозі, в дорозі з’їси.
Батюшка давав останні поради, а Явдошка так просто дивилася.
Тарас, свідомий своєї значимості, походжує біля кобили, оглядає господарським оком упряжку, пересовує шлею і пробує всю упряж. Потім підтягнув пояса на кожусі, дужче насунув шапку на вуха, сів у сани й кинув —цілком, як покійний тато.
— Ну, прощавайте.
— Щасти, Боже, на все добре.
— Дивись же, Тарасику, обережно! — кричить Ксенія Прокопівна. І ще щось кричала, але Тарас вже не чув.
Денисенко дожидав за ворітьми. Пустив свого коня вперед.
XX
До Богу слава заїхали без усяких пригод.
Містечко почалося селянськими й міщанськими хатками, садочками, городами. Ближче до центру почалися єврейські будинки, поставлені без якого порядку, то криво, то косо — як кому подобалося. Ні коло одного з них нема огорожі, нема двору, нема сліду яких господарських будівель — сараїв, комір, хлівів тощо. За все те правив сам будинок.
Центр містечка — ринок. Це величенька чотирокутна площа, забудована з усіх боків заїздами й дерев’яними крамницями. Чим ті крамниці торгують, визначити трудно, бо там є все. Речі для продажу розсипані, розвішані, розкладені і то, звичайно, гірший товар, бо кращий переховується під прилавками, в підвалах. Тут же маленькі столики, де йде ще дрібніша торгівля.
Але головна комерція це в будинках довкола площі. Всі ці будинки однакові й побудовані за єдиним архітектурним планом. Різниця тільки в розмірах.