"Фінікіяни"... Що воно таке, хто його знає, а от плавали вони по морю... Острів Кіпр... острів Кріт — що воно таке? Вавилон... Єгипет... Егейське море...
Назви сипалися, як зірки ото, часом, із неба падають: що сто їх упаде, а нічого не освітили.
Знов почав заплутуватися Тарас, хотів уже класти книжку, коли натрапив на Троянську війну. Це вже було зрозуміле. Тепер уже поминав імена і назви, усі оті Арголіди, Лаконії, Фесалії, щоб не заплутуватись, і стежив тільки за фабулою, боячись утратити нитку.
І слово за словом, поняття за поняттям нараз зрозумів усе! І як грецькі вожді зібралися в союз, сіли на кораблі й попливли морем.
Підпливши до Трої, витягли кораблі на берег (а вони ж порозсихаються) й стали табором коло Трої. Зрозумілими стали імена Ахілла, Одіссея, Гектора, Агамемнона. Коли Гектор бився з Ахіллом — у Тараса завмирало серце; він ніби бачив, як бідний Гектор бігає доокола стін, і одчай старого Пріама, що дивиться, як тіло любимого сина віддається на ганьбу.
Раптово прийшла свідомість — та це ж усе було!
Це було дуже давно і ново. Світ, що досі замикався поняттям кількох сел і абстрактними словами "море", "гори", "матір-пустиня" — цей світ нараз розкинувся і став безконечно великим. Море — це не є просто море, бо є всякі моря. Он є Середземне море, Егейське море і ще всякі інші моря. І гори так само є всякі, ріки, острови.
Тепер уже не минає Тарас цих назв, а старається з комбінації звуків — Хіос, Самос, Родос — пізнати що то був за острів, чи великий, чи малий і де він саме знаходиться. І це уширення поняття простору давало таку радість, що Тарас аж сміявся сам до себе.
Те ж сталося і з поняттям часу. Досі історія — це були гайдамаки й козаки. Перед козаками нічого не було, бо того ні тато покійний, ні дід не бачили (якби бачили, то розказали б). Правда, ще була священна історія з її Адамами, Варварами великомученицями й Неронами, були ще казки, але те все абстрактне.
І от нараз стає ясним, що жили й інші якісь народи: фінікіяни, греки, спартанці, троянці... Очевидно, це було дуже давно, але все ж вони були, усі оті люди. Билися, як наші козаки, йшли війною, свині пасли, як отой Євмен, свинопас Одіссеїв. І у нас є дід Євмен теж свині пасе на своїм кутку.
Безконечність простору й часу сильно вдарили до свідомості, аж наче приголомшили Тараса. Це було мовби друге народження. Коли вперше це сталося, Тарас аж не зміг читати далі й устав.
Устав і пішов до своєї незмінної приятельки — до Пединової могили, що була свідком і всіх гірких, і всіх благосних настроїв Тарасових, свідком і радостей, і сліз. Забув, що він наймит, що він, властиво, не має права відлучатися без дозволу, забув роботу, яку йому доручили, забув усе.
Безмірна велич землі, темрява й таємність початків життя все це дурманило голову. Ну, нехай перед козаками були троянці. А перед троянцями ж, значить, іще хто-небудь був? А перед тими? А ще перед тими?
І світ макітрився від тих думок. А порадитися ні з ним.
Прийшов додому вже надвечір. Матушка спочатку гнівалася, а потім уже навіть почала тривожитись. Коли являється наша згуба! Сновида!..
— Де ж ти був? Та ти хоч їв що-небудь?
Та... відповідає Тарас односкладом українським, що може виразити буквально все, нарівні з отим знаменитим "овва".
З того часу заблудився Тарас між двома світами. Один — це попівське подвір’я, широкозада кобила, скотина і гній, а другий — безконечно далекий світ давнього-предавнього людського життя.
Знаходити час для читання було таки трудно. І не тільки тому, що роботи багато, а й тому, що читати можна тільки тоді, коли батюшки немає вдома, а матушка так заклопочеться, що не кинеться одразу. Страшенно складна штука.
Хотів, було, Тарас попросити батюшку, щоб дав іменно цю книжку почитати, але батюшка ж спитає: "А звідки ти знаєш, що у мене така книжка є? Значить уп’ять лазив, уп’ять нишпорив по моїх річах? Та доки ж це буде? Це ти по книжках лазиш, а потім почнеш по шухлядах? Так ти й на злодійську дорогу вийдеш" і т.д.
;Ні! Отця Григорія чіпати не треба. Краще крадькома.
І Тарас боровся з тими усіма труднощами. Часом думалося: а що, як просто взяти ту книжку з полиці й заховати десь, а потім читати, коли схочеш? Але зупиняла думка, що певне ж отець Григорій щодня передивляється своє багатство — чи ціле? Он як Оринка собі креймахів гарних наробила була, то все, було, подивляється — "ану чи не загубила якого?"
Читання зробилося для Тараса високою насолодою. Як ото плуг, що зачерпнув один раз скибу і зрізає потім пласт за пластом нової цілини, так свідомість хлопця, раз подужавши таємницю літер і слів, вже не збивалася із шляху й орала невідомий досі переліг.
Коли тепер зустрічається незрозуміле слово, то мозок уже не зупиняється перед ним, як дитина перед порогом, а сміливо переступає і йде далі: згодом знайдеться таке місце, що й це слово стане зрозумілим. Нові поняття теж не набиваються вже в голову безладною товпою, а стають рівними рядами, займаючи кожне своє місце, мов дисципліновані салдати на звук команди. І любо так Тарасові переглядати те нове безконечне військо своє, так несхоже на всі дотеперішні вражіння сільської природи й життя.
Хоч не все вже цілком відмінне —єй спільного багато. От, сказать, спартанці. Та це ж цілком наші козаки! Вічно у війні, сміливі, смерті не бояться та й взагалі не бояться нічого й нікого. А от уже афіняни — ті не такі... Ті вже на панків скидаються...
Описи олімпійських ігрищ цілковито заполонили Тараса. Він і по ночах навіть мріяв про перегони, боротьбу, кидання диска, списа. Зробив і собі списа й кидав на току між стогами — там ніхто ніколи не ходить. Та раз як швиргонув, а мимо проходив отець Григорій — замалим по голові не вцілив батюшку.
Розсердився отець Григорій дуже, грозив одлушпарити, а Тарасові, як з гуски вода. Стоїть собі й думає: це ж як у Греції панували спочатку аристократи — і в нас оце зараз панують аристократи. І піп аристократ. А потім у греків почалися демократи — то і в нас, мабуть, так буде. Отоді ми їм покажемо, усім оцим аристократам.
Навіть матушці раз сказав:
— Ви ж, матушко, аристократ, а я демократ.