І так далі, і так далі, і так далі. Це коли по доброму. А коли по недоброму, то була там і лайка, була й тіпанина — було всього. Доводив до розуму, як умів. А що вміння його було дуже просте, що, видима річ, не солодко жилося Тарасові у брата.
Палажка, жінка Микитина, лагодила те, як могла, але могла вона мало. Зрештою суттю своєю вона була більше на стороні чоловіка й тільки з людяності покривала часом Тараса. Та то мало значило — і запотиличники, штурханці, чубація й тіпанина зробилися щоденною стравою Тараса.
А один випадок був такий, що Тарас волів би... ну... щоб руку йому відрубали чи що, аби тільки не сталося такого.
XIII
Микита взагалі не був ласий до горілки, але й не тікав цілковито. У неділю якось так прийшлося, що довелось напитись. Ну напитись, то й напитись —діло невелике. Коли й поговорити з людьми, як не напідпитку. Тоді всі серця людські розкриваються, всі люди такі гарні та щирі.
— Ех!.. Яка наша жисть? Самая плохая єсть нашая жизня! Трудисся день і ніч, а що маєш? Дулю під самісінький ніс! їси чорт-батька зна що. Риби —никогда! Сало — тільки в празник та й то в натрусочку. Пшенишного хіба на паску побачиш. Не наїсишся, а тільки побачиш. У піст — сама капуста з водою.
Хіба це жисть?
— Прав... правильно, Микито Григорович!.. Кріпаки ми нещасні, от у чім наша біда! Которі у козачестві, ті вже не в примір лучче живуть! Ті й празник знають. Підходить празник, та козак уже на жінку гукає:
— Ей, жінко! Чи ти жита вже насушила?
— Навіщо? (нібито вона й не знає)...
— Ов!.. Адже ж празник іде, то може яка чарка знадобиться.
— Та воно то так, а що ж як мені ніколи? А коли ти такий розумний, то взяв би мішок жита та й вніс у хату. А я б витопила та й усипала в піч.
— Жінко!.. Та коли ж це воно буде? Та тепер уже ж щитані дні.
— А ти, чоловіче, не знаєш, що робить? Так я тебе навчу. Набери мішок житнього борошна, та піди у винницю, поки ще просторо. То винник, по свободі, тобі й наробить горілки.
— Оце ти правду сказала! Так ми з кумом завтра й поїдемо.
— О!.. Вже як із кумом поїдете, то матимете горілку якраз. Ви й торік із кумом їздили, а багато привезли? Кум так хоч трошки привіз додому, хоч на денці показав, а т и...
— Так то ж ми, чуєш, пробували, чи добре винник зробив. Бо то ж, знаєш, не всякий винник... той...
— Еге... Той...
— Ми взяли одну пляшку, розпили. Ну як, кажу, куме? Розізнав, яка горілка?
— Ні, ка’, не взнав. Давай іще — може розкуштуємо, га-га!..
— Та ви там на своїй отій козачій службі собачій поразпаскуджувались, то з вас уже добра не буде.
— Дурна ти єси, жінко, що наше життя називаєш собачим. Життя хоч і собаче, так слава козача!
Згадки про козаче життя будили низки споминів. То були спомини з інших, з третіх уст. Тому батько розказував, тому дід. А й то було любо згадати.
— І-іх! Розкішне було у нас колись життя! Скрізь була вольнота! Степи були вольні — хто хоч бери! А на степах озера, а в озерах риби, птиці — ой-ой-ой!.. А балками та ярами течуть річки, а самі балки позаростали деревом усяким!.. По низинах болота, очерети, а в них дикі свині водяться, кози дикі, дикі коні!.. От у такім добрі хіба не жити?
І люди жили вольно. Хто чим хотів, той тим і займався. Хлібороби, казали наш дід покійні, спрягалися в ті часи хазяїнів по три по чотири! По п’ять пар биків запрягали в один плуг! От як у старовину орали! І от гін до гін руками не держать — так плуг оре! А як діждуть жита жати, то всі одягаються в празникову одежу, да!.
І торочив, хто тільки що знав і що чув краєм вуха, бо це вже було третє покоління навіть від гайдамаччини. Мало воно знало, мало й хотіло знати. Це вже були тільки хлібороби, тільки заробітчани, Десь колись прошуміло оп’яніння маревом свободи, на батьків прийшло похмілля, а ці вже були цілком тверезі. Гречкосії, сноповози, земледери. їх інтереси не виходили вже за межі їх огорож.
Так ото раз власне після якоїсь пиятики вернув Микита додому. Гаркав на жінку, як належить, а та удавала сердиту — словом, усе як треба.
Тарас сидів за столом (бо то ж неділя) і в тисячу перший раз переглядав оту свою дорогоцінність — книжку з кунштами.
Микита глянув — і це його одразу роздратувало.
— Книжечки читаєш? Навука? В попи хочеться? А свиням не дано. А в хліві — як у хліві. А робити не хо... Тільки байдики бити хочеш? Та книжечки читати.
— Та чого ти напався на хлопця, п’янюго? Празник же! Он ти, не бійсь, завіявся та й знав празник. А ми тут сидимо, як прокляті, й світу Божого не бачимо. Він і мені показував, і я дивилася.
-1 обоє ви будете биті сьогодні. А книжку я спалю.
— Лягай вже, лягай. Бач — позаливав очі та й верзякає чорти батька зна що.
— А книжку я таки спалю! — з п’яною впертістю повторяв Микита. — Я йому замість батька, а він мене не слухає, книжки читає. Грамота нашому брату не потрібна. На сто чортів хліборобові грамота? Вчені люди всі п’яниці!
— А ти от і невчений, а п’яниця.
— Я не п’яниця. Що я вряди-годи з людьми погомонюся, так я ще не п’яниця. А книжку я спалю! Чуєш, Тарасе? Книжку твою я спалю!...
Тарас кидає тривожний погляд на Палажку. Та моргає — не бійсь, мовляв. Меле п’яний, а проспиться, то й забуде. Тарас заспокоюється.
Але Микита не забув.
Прокинувся наступного дня пізно. Тарас уже поробив потрібні ранішні роботи й дожидав сніданку. Щоб не сидіти дурно, витяг свою книжку з кунштами.
Микита лежав і сопів. Голова тріщить, у роті, як у стайні. Лютий на весь
світ.
На біду побачив Тараса і — з книжкою! Ну, це вже... І в празник із книжкою, і в будень з книжкою, та що ж це таке?
І вся ненависть труженика-хлібороба до бездільників, учених людей, одразу затьмарила свідомість.
Нічого не сказавши, зірвався з полу і не встиг Тарас підняти голови — книжка полетіла прямо у піч. В той же момент Тарас почув, що його голова теліпається то туди, то сюди, а з захриплої горлянки виривається гудіння:
— Я тебе навчу... я тобі покажу...
Тарас зрозумів тільки одне: книжка! Книжка з кунштами горить!
Вирвався з рук брата, зоставивши добрий шмат волосся, і, не тямлючи вже що робить, кинувся головою прямо в челюсті. Сильний жар одразу дихнув йому в лице, а руки подали в палаючі дрова.