Скільки разів бачив Тарас цю тополю — і вона все мовчала. А тепер —заговорила.
...Не тополя я, а дівчина... така, як і Оксана твоя... станом тонка та висока... Полюбила козака.
І плететься, мріється історія тихого кохання... Як козак поїхав на Січ, а дівчина зосталася... Мати силують іти за нелюба... а дівчині краще смерть. Пішла до ворожки... а ворожка дала такого зілля, що дівчина як випила — тополею стала. "Оце й стою тут, Тарасику, в полі край дороги... на всіх журбу навіваю... дівчинонька-тополенька... І ніхто не знає, хто я такая... ніхто пісні про мене не зложить..."
І Тарасові хочеться підійти до цієї сирітки-тополеньки й поцілувати її.
Мрії й мрії... ніжні та солодкі... тчуться узором, фантастичним сплетінням і щасливим роблять підпасича кирилівського... Дійсність стала сном, а мрії дійсністю.
От сьогодні Микита віддубасив нізащо. Хтось затіг сокиру, а він напався на нього.
— Ти та й ти, — в одну душу ти.
— Та я в вічі не бачив тої сокири! Нащо вона мені здалася!
— Брешеш, — каже, і вибив ні за що ні про що. Під інший час образився б Тарас дуже, бо то ж несправедливо. А тепер от якось і не помітив. Ім’я Оксани гоїло всі болі. Один звук того імені вже помагав легко переносити несправедливості світу.
— Оксані пожаліюся, — казав собі і вже усміхнувся. Ніби вже пожалівся й ніби вже зняла вона всі тягарі, заспокоїла всі болі. Майбутня зустріч з Оксаною вплинула на охайність. То було йому однаково: умився то вмився, а не вмився — й так буде добре. Замазав руки — обтер об штани й пішов!.. А тепер ні. Почав стежити за собою, просив Оринку окропу для голови нагріти, поськати, сорочку чисту під неділю дати. А потім цілий тиждень стежив за тою сорочкою — ану ж Оксана у середу прийде чи там у суботу?
І все ждав, а вона не приходила. І все виглядав, а вона не з’являлася.
І так було довго, але не могло бути вічно. Велику радість дала Тарасові Оксана, але будні були і більші, і дужчі. Празників мало, великих празників ще менше, а то ж усе будні, будні, будні... Сірі, тоскливі й страшні своєю збитістю. Мов болото, засмоктують, мов павук, тчуть сітку довкола, полудою лягають на очі й темнять увесь світ...
Подужали вони й Оксану. Навіть Оксану.
І сьогодні Микита й сокира й завтра Микита й сокира... і сьогодні дід Ярема й вівці, й завтра дід Ярема й вівці... і сьогодні півголодний і завтра...
І осінь прийшла. Скупенько стало сонечка, щедріше вітру холодного та дощу. Вдень то ще так-сяк, а ранками холодно вже. Ноги ж босі. Хоч і наросла на них чорна тверда кора, але холод і через ту шкаралущу допікає. Микита швиргонув якусь драну свитину, а вона й не гріє зовсім, саме шмаття теліпається по ногах та тільки бігати заважає.
І дід Ярема став не той. Все сердиться та гримає.
— Тобі казочки в голові? Я-а тобі дам казочок!.. Ач, стерво, яке ліниве!.. І вродиться ж таке!..
І оці щоденні докори з усіх боків, допікання й відсутність просвітлої години вивітрили з голови світлий образ дівчини. Бачив її ще один раз у церкві, але хіба ж можна на дівчину довго дивитися привселюдно? Та ще й у церкві...
XII
А ось непомітно підійшов і той день, що довелося останній раз гнати скотину на пашу. Коли хочете, то обов’язок "пастиря стад непорочних" навіть подобався Тарасові. Це була свого роду вільна професія, що давала іноді можливість бути на самоті й віддатися мріям.
Тепер ця можливість уривалася. Закінчувався ще один період життя Тарасового. З завтрашнього дня — вже цілковито на ласку й неласку Микити.
Дивлячись на брата, Микита каже:
— Буду вчити тебе стельмахувати. Хлопець ти вже великий, а ні до якого діла не берешся. На вік же тобі пастушити. Та й пастух із тебе, каже дядько Ярема, незавидний. Лінтюга ти, брате, ось що я тобі скажу. Ну, та в мене не вграєш... Я таких вчити вмію. Ти в мене гляди!
І пріч відлетіли білі голуби Тарасових мрій, сірість буденна заволокла обрії. Немає ніякої Оксани на світі — то все у снах мариться. А дійсність — це брат із своєю заповіддю лупцювання і з своєю, так би мовити, апотезою фізичного труда.
Сам Микита із молодого завзяття, ніколи не був без діла і органічно не міг бачити, як хтось коло нього сидить ото дурно. Свято для нього — то була мука. Він нудився й не знав, куди себе діти, й нарешті вигадував що-небудь, що не було би й Богові обидно, а давало б хоч ілюзію якоїсь праці. Коли то було літо —йшов у поле на жита подивитися, а зимою то хоч дошки перекладав з місця на місце, ніби сортуючи їх.
І жінку підобрав собі під пару: хвилини не всидить! Тридцять верст сама коло себе за день зробить та ще й уночі зірветься. Тому й жили вони ладно.
Наймита не брали — і добре робили, бо якби був наймит — гірка б була його година. Це ж мусіла би бути людина "люта на роботу". Він не жде, поки його збудять, а устає сам і встає в таку пору, про яку говорять, що й чорти ще навкулачки не бились. І не дожидає, аби йому вказали що робити; він знає сам, бо для нього хазяйське добро дорожче свого ока.
Тарас був першим наймитом у молодих Шевченків. Наймит з нахилом до споглядання і роздумувань! Наймит із книжкою або — ще краще! — з крейдою чи вуглиною в руках! На що ж воно схоже?
І воно було справді ні на що не схоже, тому злагоди між братами не намічалося. Зрештою й не було тут братів. З одного боку був лукавий наймит, що, йдучи за ділом, може стати й задивитися на рожеву хмарку, а з другого —молодий хазяїн, що сам звіром вгризається в безконечну товщу роботи й від других того ж вимагає.
— Я з чотирнадцяти літ робив уже, як хороший мужик тридцятилітній! А ти он ба’ який викохався, а й гадки тобі про роботу нема. А пора, пора. Всяке скаже, що пора. Батьківщини у нас не зосталося — приходиться трудитися. Бачиш, як я роблю? День і ніч! Часом руки так болять уночі, що й не заснеш, хіба на яку одну-дві години, а то прокинешся від болю. А ти байдики б’єш. От воно й досадно дивитися. Коли я й нагримаю на тебе часом, так це ж для твоєї користі. З байдикування ще ніколи нічого доброго не виходило. Я тобі зостався замість батька, то мій обов’язок тебе до розуму довести. А з ліньками до розуму не дійдеш. Святі баглаї нікого ще до ума не довели.