Ех! Якби тепер гайдамаки! Пристав би до них. Хоч коней би їм пас, батовню стеріг, а пішов би! Отоді якби Богорський попався мені в руки!
Ану, хлопці, розтягніть оцього стихарного та всипте йому бобки запорожської! Та добре!.. Щоб знав і довіку пам’ятав, як знущатися з бідних учнів та в зальоти до удовиць ходити.
Хлопці-джури позіскакували з коней, розтягли Богорського на воздусєх, та як зачали в три малахаї пірчить! Ха-ха-ха! Аж тут — бам-бам-бам... Дзвони!
Татари! Орда!.. Біжать люди, плачуть... Татари підпалюють село... дим, вогонь! Скотина реве, дзвони дзвонять безперестанно. Татари, мов чорти, скачуть у диму, хапають у полон молодих дівчат. В’яжуть їх косами одну до одної... І всіх наших дівчат побрали. І Харитину Микитенкову, і Оляну, і Пріську... Стоять, нещасні, плачуть, ганебно косами пов’язані... І Оксаночку привели...
Ех, як не наскочить молодий козак Тарас! Як не двине списом татарина —так той і беркицьнув! А тут наскочили ще козаки! Як почали лущити татарву!.. Не встиг козак, не встиг Нечай на коника й упасти, як став ляшків, як став панків, як снопики, класти... Бий? Рубай! Коли!..
Не витримали татари — сипнули урозтіч. Погналися козаки за ними, а молодий козак Тарас бере Оксану за руку... Хочеш бути моєю любою дружиною? Поставимо хату у гаю, дві тополі біля неї й будемо дивитися на гори, на Дніпро і кручі...
...Так і заснув Тарас з усмішкою щастя на устах.
Прокинувся весь мокрий. Примітивний дах укривав від малого дощу, але великий промочив листя наскрізь, познаходив стежки і по тих стежках, мов по рурах, текли вже струмки. На землі в ямці зібралася ціла калюжа. Пса, видимо, давно вже не було — пішов шукати сухішого місця.
От коли почуття самітності обгорнуло Тараса з цілою силою! Він сів, скулився — така тоска скувала серце, що не знав де дітися.
Боже, Боже!.. Що який твій світ великий, а немає в ньому місця, де б мені притулитися!.. Пташка сидить зараз у гніздечку своєму, лисиця в норі, найменша комашка знаходить захист і безпеку, а що ж я за проклятий такий Богом і людьми, що мені немає місця на цьому світі?.. Хто ж мене прокляв і за віщо? Матусю моя, матусечко!.. Поки ви були живі, не знав я лиха. А як же ви померли, усе забрали з собою. Ой мамо, мамо, мамо — нащо ви мене покинули?..
Ридав, а зверху лилися струмки води вже безперервними потоками, босі ноги стояли в калюжі, і не було, мабуть, зараз на світі більше нещасливої покиненої і занедбаної істоти!
VII
Що ж так сидіти? Краще вже на дощі, ніж тут. Виліз.
Ніч була темна. З тих, про які кажуть: хоч око виколи. Буквально нічого не було видно.
Куди йти? Правда, Тарасові це було однаково, але все ж...
Удень навчився Тарас знаходити дорогу на узлісся, а тепер і пробувати було нічого. А цей же ліс тягнеться, кажуть, аж до Гуманя. Зайдеш іще поночі у таке, що й не вилізеш. Ні, краще підождати до ранку.
Але як ждати? Отак під дощем? Хоч би ярок який знайти — печеру б викопав. Або якби дерево яке дуплате... Вдень же й бачив дуба старого. А тепер де його знайдеш?
Та й стояти так не діло, і Тарас пішов. Спотикався на кожному кроці, струшував на себе з кущів цілі потоки води, але йому тепер було все одно.
Почав обмацувати дерева, — все попадалися малі. Дуже спіткнувся на корінь і певне збив собі ногу, та це вже таке діло... Подригав у повітрі ногою й пішов далі.
Обмацав уже, може, яких сто дерев, але такого, як треба, не знайшов.
Мацав далі, аж поки не рішив, що це даремна робота.
Ішов так. Підіймав очі до неба, самі тільки очі, бо голову задирати не хотілося. Єдине сухе місце на всьому тілі, то була шия під підборіддям.
Неба не було видно й від темноти й від гущавини лісу, але якимось особливим чуттям Тарас знав, що ще ніч і до ранку далеко.
Отупів. То ворушилися, було, в душі якісь почуття — самітності, горя, іноді навіть страху, тепер — нічого. Ішов, механічно переставляючи ноги, мовби це й не він був. Все одно... Чи дощ, чи нема дощу, чи голод, ласка, палиця — все одно. І чи йти чи стояти — теж усе одно. От ішов, бо й перед тим ішов. А якби став, то й стояв би.
Так наче рідшати почав ліс. В перший момент, коли це Тарас помітив, щось схоже на радість заворушилося у нього в душі. Він зупинився й почав прислухатись.
Дощ шумів по листках. Весь бездонний жах того одноманітного звуку може відчути тільки істота, що стоїть отак сама серед лісу, без притулку, без надії його знайти не тільки зараз, а й взагалі коли-небудь у житті.
Жодного іншого звуку, тільки він — безконечний, однаковий, тихий, хоч заглушує все і поглинає, забирає під себе і час, і просторінь, і світ увесь... Торохтить і тут, і там, і за тисячу миль і по всьому світі зараз напевне йде дощ. І десь там, на отому безкрайому світі, в одному з лісів загубилося дитя людське...
Зупинився, а сам не знав чому. Йому здалося, що от зараз, у цю хвилину він мусить дочути людський голос. От іще момент — і хтось крикне:
— Агей! Іди сюди!.. У нас вогонь і дах над головою! І тепла страва і суха сорочка! Агей, іди сюди!..
І тоді одразу життя вернеться до усіх мускулів, ноги бігтимуть прудко, руки сильно розсуватимуть гілля кущів.
— Підождіть! Не тікайте!.. Я ось!.. Я зараз прибіжу!..
І прислухавсь... Ніхто не крикнув, ніхто не закликав. Вічний шум вічного дощу, вічна тьма і... вічна втома. А більш нічого. Тільки ніч і дощ... дощ і ніч...
Так не все хіба одно чи порідшав ліс чи погустішав, чи коріння й галузяччя під ногами чи трава? Все одно йти нікуди й нема пощо. І не хочеться вже ні боротись, ні змагатись — нічого. Якби оце впало дерево та по голові торорохнуло та був би вже відразу кінець...
А як же ті пташки, що в одкритих гніздечках живуть! Як же вони, бідні, переживають таку ніч? Ото пташата під нею, а над ними мати... Крила розпростерла, гріє, а сама мокне... Бідна пташка.
Тарас зітхнув і зрушився з місця.
Ліс скінчився.
Тарас вийшов на узлісся, але світліше від того не стало. І де він оце опинився, визначити не міг.
Ліс був на горбі. Зараз же коло останнього куща — озимина. Височенька вже. Остання гілка лісу, гойдаючись, зачіпала вершечок першого стебла жита.
Тарас пішов униз, геть від лісу, прямо по житові. Оце якби вдень — набив би хтось потилицю, щоб житами не швендяв.