— Скажений собака ма’ть укусив.
Тарас вибіг за село. За вигоном розпочинався ліс. Несвідомо Тарас направився туди.
До лісу добіг скоро. В нього йшла досить широка просіка. Тарас побіг тою просікою.
Чим далі, тим просіка ставала вужчою, вужчою. Ось із неї вже тільки стежка, потім натяк стежки і, нарешті, нічого. Тарас продирався вже через гущавину. Спішно, з нервовими зусиллями, наче від цього поспіху залежало все життя, розхиляв гілля, перескакував через рівчаки, через стволи повалених дерев. Заліз раптом у величезний ліщиновий кущ і не міг з нього видобутися. Почав вибиватися, не дивлючись куди й що, безладно розмахуючи руками й тупочучи ногами в гіллю. Сучки дряпали йому ноги, гілочки хвиськали в лице, штанці розпоролися об дрючок, а він усе б’ється у тому кущі, мов муха в павутинні, і голосно хниче. Вже не плаче, а іменно хниче.
Нарешті обдряпаний, обшарпаний вискочив звідти, вибіг на якусь полянку.
Там стояла маненька копичка сіна; мабуть скосив хтось восени, а вивезти забув.
Тарас кинувся в те сіно і плакав. Плакав, аж увесь вириваючися в риданнях. Весь біль сирітського самітного життя, тисячі образ, бездомність, повна темрява попереду... і ні до кого вдатися, ні до кого притулитися — все це оступило молоду душу, і нещасний хлопець корчився у тім сіні й кричав туди, у те сіно, у землю, сам заглушуючи нелюдські ридання свої. І коли б зараз у нього був ніж — він не задумався б устромити його собі в груди.
Довго так плакав, але перестав нарешті. Лежав нерухомо, уткнувши лице у сіно. Змучений і фізично й морально, сам не помітив, як заснув.
Прокинувся від чиїхось доторкань. Одразу піднявся й сів. Від нього одскочив пес. Видно нюхав п’яти й торкнувся холодним носом.
Тарас сидів і дивився на пса, а пес на Тараса. Обоє роздумували й оцінювали одне одного.
— Оце й я такий, як і ти — бездомний...
Тарас поцмокав, підкликаючи до себе собаку. Пес помахав хвостом на знак відсутності агресивних намірів з свого боку, але з місця не здвигнувся: видимо знав ціну людському привітові.
— Іди, дурний. Я ж тобі нічого не зроблю. Ми ж з тобою однакові.
Пес знов помахав хвостом і знов не здвигнувся з місця.
— Так оце ти тут у лісі й живеш?
І нараз Тарасові прийшла в голову думка, а чому б і йому не зостатися жити тут, у лісі, замість того, щоб вертати до людей, до всіх отих мачух, Богорських, дядьків Павлів, дияконів, дяків і всіх інших, так однаково немилосердних бездушних? Живе ж оцей пес у лісі! І ще сотні, тисячі інших істот живуть — чому ж і я не міг би прожити? Хіба я не такий же пес серед людей? Мене ж можна бити, як пса, можна знущатися, не давати їсти...
— От тільки окропом спини ще ніхто не догадався ошпарити. А тобі, братухо, ма’ть і цього довелося скоштувати — ба як шерсть облізла на спині. Однака, брате, наша доля, то ж давай разом жити. Що я добуду — поділюся з тобою; що ти добудеш... ну, мабуть не захочеш зі мною ділитися, але то твоє діло. У тебе нема хати — і у мене нема. Будемо спати разом, одне одного гріти.
Іди ж до мене, йди.
Тарас устав і хотів наблизитися до цуцика. Але той одн.им скоком відстрибнув далеко й знова став.
— Ну гаразд, познайомимося потім. Маємо час, правда?
Тарас рішив зостатись у лісі. Додому вертати нічого. Богорський не забуде і метатиметься, а то ж така людина, що ні перед чим не зупиниться. З-за вугла каменюкою голову провалить.
Тепер літо йде, спати буде нехолодно. А їсти — та щось уже буду їсти... От ягоди скоро наспіють... у пастухів хліба попрошу...
І Тарас зостався у лісі.
VI
Три дні прожив Тарас у лісі — й ці три дні багато заважили на його світогляді. Він наче виріс і помужнів.
Голод не дуже чомусь докучав. Якесь коріння знаходив, виходив на узлісся й просив у хлопців пастухів хліба, але не зоставався з ними, а йшов назад у ліс. Пса принадив до себе й вони справді спали разом.
Багато роздивлявся по природі, багато думав над законами її, наблизившися до них уперше так безпосередньо. Подовгу дивився на суєтняву мурахів, шукаючи системи в тих несистематичних на перший погляд рухах. Надибав лисячу нору, зліз на дерево, причаївся там і сидів годинами, спостерігаючи життя лісового звіра. Стежив за польотом птахів, і хоч як коли був голоден —яєць не брав.
Самітність добре вплинула на розхитані нерви. Заспокоївся, але щось рішити відносно дальшої своєї долі ще не міг. Думка про те, що навік треба розпрощатися з надією стати маляром, гризла душу спочатку невиносимо, але потім і до неї привик, як привикають до всього. Ну що ж — не судилося... Мало чого. Це всякий хотів би стати малярем, але не кожному дано. Живуть же люди якось і без малярства.
...Це ж маляр казав, не хто-небудь... а він уже знає що говорить. Казав же —піди куди хоч і всяке тобі те ж саме скаже. Ні вже... ні до кого я не піду. Нема пощо.
...Казав дяк, що краще всього мені бути пастухом... Ну що ж, пастухом так і пастухом. Тільки не дома, бо дома Богорський мене з’їсть. Або вб’є... Підкрадеться збоку... я отак сидітиму... отак вівці пастимуться чи там ягнята... ма’ть ягнята скоріше... одне вибрикує так смішно... сопілка у мене..." Ой, не ходи, Грицю", а він як гахне!..
Тарас так ясно собі представив ту картину, що аж підскочив.
Ні! Не піду я, мабуть, нікуди, а житиму в лісі!
І, може, жив би ще, але під вечір одного дня почало хмаритися. Тарас подивився-подивився на небо й почав лагодити собі халабуду.
Насхиляв ліщинових гілок докупи, позв’язував угорі, щоб не розходилися. Наламав гілля й накидав зверху — вийшов дах.
Як заліз — так аж душно! Та радісно якось стало Тарасові, що от він так добре зумів себе захистити від гніву стихії.
І "цюнька" прилізла — це він того собаку "цюнькою" назвав. Залізла й собі під той дах. Стало ще душніше й запахло псиною.
Забарабанив тихий, але густий дощ — і мов сітку густу поставив між Тарасом і рештою божого світу. Такий дощ завжди навіває почуття сугубої самоти на тих, хто опинився не дома. Так хочеться тоді тепла, сухого місця, затишку... І в кого нічого того нема, тому дуже сумно сидіти під одноманітний шум дощу.
Перші хвилини Тарас нічого того не відчував. Те, що він так добре зробив собі халабуду, що жодна крапля дощу не проходить — наповняло гордістю. От рядом пес-приятель, а люди всі вороги й серед людей важко жити. З усіх, кого він згадав, тільки дід Іван і не бив його ні разу. А гайдамаки й не те терпіли...