Але з того нічого не вийшло. Насамперед піймали мало сонечків, по-друге, ніхто не понакладав для дітей воску білого, зеленого, червоного коло церкви. Взагалі — плутана штука.
— От лучче давайте бігати.
І бігали, шукали свою норму руху. А коли її було знайдено й перевершено
— сідали відпочивати. Тепер почали приходити на ум вже сидячі забави. Рішили зробити хату, клуню, повітку, обгородити все те плотами — все геть чисто! Хату, як найтруднішу, відложили на потім, а насамперед почали городити плоти. Це легко — всякий уміє.
Втикали зелені гілочки — це садок. Криницю викопали, журавля поставили
— і хиляється навіть! Відро — з картопелини.
Перейшли на дорогу й робили мисочки з піску, а потім ротом почали носити воду з потока. Натрапили на мурашковіння, обсіли доокола, дивляться на незрозумілу суєтняву. А потім узяв один та й розворушив палкою. Тоді почали кричати усі гуртом:
Мурашки! Мурашки!
Забирайте подушки —Тата-ари йдуть!
Лагідно звучить це в діточих устах, і не знають вони, ці діти, як грізно і страшно звучали ті самі слова для їх прадідів.
— Що це за татари? Які це татари? — ворушиться в голові малого Тарасика. Питає хлопців — вони не вміють йому пояснити.
От хто скаже — дід! І за хвилину лопотить уже, ласкаючи п’ятами по куряві, Тарасик до діда.
XVIII
Дід, як і завжди, за роботою. Онука вітає радісно. Ні одно не припало дідові так до душі онучя, як оце — а їх уже у діда чимало.
— А-а, Тарас! Здоров, Тарасе! Тарас Трясило! Був козак колись такий — Тарас Трясило. Як би таких козаків було побільше, не плакала б Україна.
— Діду! Хто то такі татари? — одразу приступає Тарасик.
— Татари? А чого вони тобі на думку прийшли?
— Хлопці співали.
— А! Мурахів мабуть займали?
Дід задумується. Зворушена пам’ять приносить давні спогади давніх трагедій. І зазвучали вже і ожили криваві картини... засвистіли стріли татарські... Бидло реве, тріщать хати, збиваючи стовпи іскор у темне небо... Плачуть бранки — молоді дівчата, матері ридають... пси виють, іржуть коні, а в диму тім і гуку мечуться дикі люди з оскаленими зубами і сіють жах та смерть перед себе.
— Худе врем’я було, сину... гірко було жити народові. Стережись у полі, стережись і в господі. Хліба, було, навіть не вчиняють — бояться, що не вспіють попекти. А добро в землю закопують.
— Навіщо, діду?
— А тікають у ліс. Як вернуться, так щоб було хоч у що одягтись. Прийдуть
— усе попалене, а вже хоч по деревині якій знайдуть місце.
— А ви, дідусю, бачили, як татари приходять?
— Ні, сину, не бачив. А батькові моєму довелося. Наш рід і збіднів, коли хоч, не через кого, як через татарів. Дід наш, батько розказували, був нічого собі хазяїн. Так ото як почув, що татари йдуть, то загодя поскладав усе своє добро на вози — думка така, що й з возами втече. А баба напекла коржів і поскладала в торбу.
— Коли це голос — татари! Тікати! А коржі де? Ой лишечко — баба забула де поклала. Давай дід шукати. Скидає з одного воза усе — нема коржів. Скидає з другого усе — нема коржів! Скидає з третього — аж там на самому споді. А тут уже таке, що й голови не врятуєш. Дід коржі на плечі, бабу за руку — гайда! Все покидали — і воли, й корови, й хату...
Тинялися по лісах, аж поки татари пішли. А як вернулися —і вдягтись нема у що. Полізла баба у погріб та знайшла там лахміття, що ним діжки накривали, та з того кой-як зладнала дідові сорочку, а собі спідницю. Ну, так уже й не вибилися наверх до самої смерті. Воно, якби не панщина, то, може, й піднявся б чоловік, хоч і дід сказать, ну а так...
Дід Іван махнув рукою. Він один з усього покоління спробував було увільнитися від панщини "своїм способом", але з того теж нічого не вийшло.
Тарасик сидить тихий, не то задуманий, не то переляканий. Тим, мабуть, і любить оцього онука дід, що воно вміє так слухати не по-дитячому. Інша дитина
— ну дитина воно й єсть. Ти йому говориш, а воно слухає ніби, а потім: "Діду! А з чого пряники робляться?" Ну й видно, що ти йому про своє, а воно тобі про своє. А цей — так увесь тут. Дідові пригадуються картини з минувшини рідного краю. Та все такі сумні, страшні...
— Це у нас тут, у Кирилівці. Вона й померла недавно — літ мо’ сорок тому. Так до самої смерті не відходила: все, було, снопочки в’яже, до серця тулить та шепоче, як до дітей. А воно теж від татарів. Як ото налетіли — усе село втекло, усі, сказать, люди. А вона була обременна й саме оброднилася, не може ворухнутися. Зосталися й діти старшенькі при ній: думка така — дітей же не займуть.
— От вона лежить у хаті, а село горить — татари запалили. Риються в землі. Щупи у них такі були: запустить щуп у землю й зна... Прийшли й до цієї жінки в хату. Її не зайняли, а діток старшеньких поставили усіх рядочком коло стінки та лавою й придушили... кров ротом-носом пішла, тельбушки повилізали... Ну й не змогла вона того перенести — ума тронулась. Так і до смерті вже не одійшла: все, було, ходить, снопики в’яже.
Тарас уткнувся дідові в коліна й плакав.
— Чого ти, сину?
— Діток жалко...
— Диви, який жалісливий удався! Ну нічого, нічого... не плач. То діло давно минулося. Воно й татарам від наших перепадало. Он дід оцих Ярмолів, що коло криниці хата. Вбігли до нього в хату двоє татарів. Один каже до товариша:
— Ти бери оцього, а я ще піду нанижу.
— А вони отож нанизували людей на дрючок: наниже, сирицею руки перев’яже й жене.
— Ну, побіг ото один татарин із хати, а саме у печі палилося. Татарин до нього, а Ярмола як ухватить із печі горщик з окропом та в татарина! Той так і скрутивсь, як порося ошпарене. Аж очі йому вилізли.
— Ярмола його за ноги та в комору, та в засік, а сам тікати.
А другий татарюга прибіг — нема ні товариша, ні Ярмоли. Ну, думає — вже поволік...
— А Ярмола не скоро до господи навідавсь. Той татарин і засмердівся вже, що й до комори не навернутись. Ледве викидали з комори те падло татарське.
Дід чогось розсміявся. Але Тарасика то не розвеселило.
— Дідусю, а тепер татари є?
— Є, сину. Вони в Криму живуть. Тепер вони не такі. Тепер вони мирні: хліб сіють, виноград садять. Ми до них по сіль їздимо, бо у них солі багато.
-1 ви, дідусю, їздили?