Починають зіходитися хлопці. Перший запит до кожного — чи приніс їсти? Як на те — ніхто не приніс. Перед Тарасом перспективи голодного дня.
— А ти, Серього, приніс їсти?
— Ні. Я хотів був, а батько питають: "Навіщо береш? Ти ж поснідав, а на обід прийдеш". Я кажу: "Це Тарасові". — "А що ти його — годувати помінився, чи як?!" Та я, кажу, не помінився, кажу, а щоб не бив дуже" .— "Так це він, сучий син, з вас хабарі бере? Так оце ви його годуєте, щоб не бився? Так скажи ти йому, що як я прийду до школи, то й ноги йому із с... повисмикаю! Забуде, на якій і сидів. Бач — годуй його!.. Коли він уже пішов на таку .собачу должность, щоб своїх товаришів бить — так бий уже всіх однаково, а не за хабарі. Так ти йому й скажи, отому Тарасові. Бач! Іще не вивчився, а вже собацюрою став. А що ж із нього буде, як вивчиться?"
Тарас похнюпився. Так он ба як люди на нього задивляються! Собацюрою, кажуть, став.
Це вже не був тільки брак їжі — це був громадський осуд.
Почався урок. Тарасові в ухах стояло слово "собацюра" й він старався навіть не підвищити голосу на учнів. Вони відчули м’якість руки й таке почали виробляти, що Тарас скоріше відпустив їх на обід.
Дяк прийшов, коли учнів уже не було.
— А де хлопці?
— Обідати відпустив.
— Ага. Ну і чорт із ними.
Богорський був злий. Ходив по хаті й бубонів.
— Мужва проклята. Ні одна тобі собача душа й не здохне. От уже скільки часу — і нема ні одного покійника на селі. Прямо хоч сам придуши кого. Старий Хвесько... Вже ж порохня сиплеться з чортового діда, чужий вік заїдає, а дибає! Оце зустрів його, кажу: "Чого ви товчетеся по світові, діду? Вже вас там давно з лихтарями шукають". — "А тобі, каже, книша хочеться? Попождеш іще, мерзенний каламарю!.." От і поговори з ним.
Взагалі це був день невдач. І для Богорського, і для його консула. По обіді мало хлопців прийшло до школи, а ті, що прийшли, жалкували того, бо дяк був немилосердний і палі роздавав щедрою рукою.
А на учнів теж щось напало. Один прикидається не в міру чутливим і, ще навіть не закуштувавши нічого, кричить не своїм голосом. Але кричить не просто, а по-дівчачому:
— Ой, голубчику!.. Ой соколоньку!.. Ой лебедику!.. І не буду ж слухатися ніколи!..
— Нічого! Нічого! — кричить Богорський і тикає хлопця лінійкою в пузо.
Другий виставляє руку з перебільшеним страхом, але так близько до тіла, що ніяк розмахнутися. Богорський б’є такого по пальцях знизу.
Третій устає ніби з готовістю, але як тільки учитель замахнувся провалюється моментально під стіл. Такому влітає подвійна порція.
А один з більшеньких учнів устав по-геройсьому, голову підняв і виставив гордо руку: бий, мовляв, скільки хочеш, а я й не скривлюся.
Богорський починає бити. Озлоблюється й чим далі розмахується більше. А коли розмахнувся на всю — учень прийняв руку, лінійка хряснулася об стіл і розлетілася на цурки.
Богорський ухопивши обома руками учневі за волосся. Учень вирвався та ходу. Дяк за ним. Хтось із учнів підставив ногу, учитель упав, учні врозтіч. Зосталися на побойовищі тільки префект та консул.
Богорський довго не міг заспокоїтися. Прискіпувався до Тараса, але той мовчав. Нарешті дяк крикнув.
— Бери торбу!
Це означало, що підуть співати. Тарас почав ладити торбу.
— Бери й горщик!
Тарас запитливо глянув. Ще ніколи вони не брали горщика.
— Чого дивишся? Може ж який чорт хоч квасу грушевого дасть. Пішли. Стануть під вікнами й починають "Богом ізбранную" під собачий акомпанемент.
І бувають же такі кляті дні! Ну хоч би тобі одна кватирка одчинилася! Так і пішли додому — і з торбою порожньою і з горщиком
Отаке було життя Тарасове. Безрадісне й безвиглядне. Отупів і опустився. Не хотілося нічого, нікуди не тягло, й навіть забув малювати.
XXI
Єдиними справді просвітлими годинами були ті, коли хто вмре на селі. Хоч людей побачиш і почуєш. А що вже наїсишся, так і говорити нічого.
Правда, нелегко діставався той шматок хліба. Особливо, коли потепліло. Надворі так гарно, пахнуть полинки, чорнобривці, м’ята, а в хаті важкий, гнітючий трупний запах і душно так, що Тарас стоїть весь облитий потом, сорочка мокра до рубця.
В хаті цілий день товчуться люди, в ній же цілий день печуть хліб, пампушки, млинці, варять борщ, горох, лапшу, кашу. І Тарас, розімлілий, розварений чує, як у нього крутиться голова і він от-от упаде.
І мухи. Ох, ті мухи!.. Одну віджене рукою — друга сіла. У мертвяка піна на синіх губах, мухи обсіли, смокчуть. Одна баба взяла з домовини пучечок васильків, почала обганяти. Мухи знялися роєм і так, роєм, полетіли на Тараса. Лізуть в очі, в ніс, в розкритий рот. Тараса млоїть, починає нудити. Він уже не знає що читає.
Вже не до оксій, не до точок і виразу — забуде навіть на якому рядку зупинився. Читає без усякого смислу — аби говорити слова й не мовчати. От якби Совгирь почув!..
І це так удень. Уночі до того всього приєднувався ще сон.
Часом так тягне, так тягне, що самі очі закриваються. І єдине тоді бажання — скоріше побачити Чермне море з Мойсеєм та колісницями: це картина в кінці "Псалтиря" після останнього 15-го псалма.
Але поки долізе до того моря, то не раз штовхне носом, коли не в гори Єрмонські та Фаворські, так у кедри ливанські. Потрясе головою, погляне доокола — чи не бачив хто, і знов чита, щоб рядків за десять-п’ятнадцять знов клюнути носом.
Нарешті муки стають невиносимими. Тарас ні з того, ні з сього починає. Приїдіте поклонімся". Люди, які є в хаті, христяться й стають навколюшки, а Тарас під шумок, вибравши момент, коли ніхто не дивиться, перекидає одразу штук п’ять-шість сторінок — аби скоротити собі стежку до моря.
Не завжди така штука удається. Раз перекинув отак кілька листків, а з печі голос:
— Хлопче, хло-опче!.. Не бреши! П’яте через десяте не читай. По кілька листків не перекидай. Вернись мені зараз назад і читай:
"Вонмі мі і услиші мя, возскорбєх печалію моєю і смятехся от гласа вражія і от служенія грішнича, яко клоніша на мя беззаконіє, і во гніві враждоваху мі". Ото бити!.. Ото бити!.. Щоб аж пір’я сипалось! Чого ж тобі заціпило? Читай далі та гляди не бреши, бо як устану, то морду наб’є й заверну до першої кахтизми.