Шість тижнів одбарабанив Тарас, і за це Богорський дав йому хустку та й то з мораллю.
— Це не в примір прочім разам. Це так.
Колись один дядько дививсь-дививсь на Тарасові ноги й промовив:
— Батько твій був людина незаможня, але ти так ніколи при батькові не ходив. На тобі ременю на пришви за твоє читання. Тільки ж це тобі, дякові не давай.
Добре сказати — не давай, а як його не даси? Побачив Михель і питає:
— Де взяв?
— Горленко старий дав.
— За читання?
— Ум-гу...
Після цього удар "по морді".
— Як же ти смів, сукин син, задержувать моє добро? Це ж я тобі ласку роблю, коли дозволяю трохи почитати на похоронах. Хіба тебе кличуть читати? Мене!.. Мене кличуть читати! Мене, стихарного дяка! — і бив себе в груди.
Зустрів потім якось Горленко Тараса. Подививсь на ноги.
— Забрав?
Тарас тільки кивнув головою.
— От стерво! — сконстатував дядько й пішов по своєму ділу.
Згодом одкрився для Тараса ще один спосіб добувати їжу це його "консульство". Ох, це консульство!.. Дорого воно досталося Тарасові.
Як показало життя, консульство полягало головним чином у тому, що консул мав сікти різками своїх товаришів. Коли це трапилося вперше, у Тараса йе піднялися руки. Він знав по собі, що це таке і тому на крик Богорського: "Консул! Бий його, стервяка!" — Тарас не поворухнувся.
Богорський витріщився. На біду, він був тоді п’яний.
— Консул!.. Ти чув мій пріказ?
Тарас не відповідав нічого. У Богорського почали наливатися кров’ю жили. Одним скоком він підлетів до Тараса й з усієї сили вдарив у лице. Хлопець одразу впав, із розбитого носа заюшила кров.
Богорський схопив різки й почав бити Тараса. Бив по чому попав: по голові, по руках... Учні сиділи й тіпалися від жаху, тим більше, що то були все самі новаки.
Богорський бив, поки втомився. Сів задиханий.
— Я тебе навчу!.. Я тобі не дядько Павло! І не Оксана!.. У мене шовковий будеш! Зараз же бери різки й бий!
Весь тремтючи, бере Тарас різки. Перед ним, спустивши штаненята, лягає теж тремтючий хлопець. Стидно Тарасові. Ледве підіймає руку й легко стьобає.
— Бий краще!
Тарас замахується дуже, а кладе різку легко.
— Я тобі кажу — бий краще! Отак-о бий! — кімлем різки Богорський з усієї сили стьобає Тараса по руці. Той скрикує.
— Отак щоб і наказуємий кричав.
Тарас починає бити сильніше. Хлопець в’ється від болю й кричить.
— Бий ще дужче! Отак! — і знов нелюдський удар по руці.
Тарас б’є дужче, хлипає, закусює собі губи, але б’є, б’є... Хлоп’я кричить, тіло все пописалося синіми пругами, кров виступає з ягодиць, а Тарас усе б’є, б’є...
Нарешті нерви не витримують: Тарас кидає різки й ридає, закривши собі лице руками. Богорський регоче.
А що? Ага?.. Знаєш тепер, що таке консул? Знаєш тепер трудність научного ремесла? Оце з сьогоднішнього дня буде твій обов’язок — сікти хлопців.
І дійсно це стало обов’язком Тараса. Гірко було до того звикати, але звик. І до цього звик.
Хлопці, знаючи що він вічно голоден, почали його задобрювати посильними приносами їдомого характеру. Тарас почав ураховувати кількість принесеного й карати в зворотній пропорції: хто приносив більше, того бив менше; хто приносив менше, того бив більше, а хто зовсім не приносив нічого, того вже сік по-справжньому, вичитуючи: "Пом-ні... день... субот-ній..."
Огрубів Тарас. Близькість <цо такої людини, як Богорський, не могла не відбитися на характері хлопця. Його єдиний порадник — сльози — покинув його. Раніше він міг виплакати кривду сльозами й йому ставало легше. Тепер сліз не було — мов висохла та криниця, в якій вони родилися.
Раніше не міг спокійно дивитися, як хтось плаче — тепер на це не реагував. Під його рукою підскакує дитяче тіло, в очах безумний перестрах, а рота вириваються нелюдські крики, а Тарас вичитує: "Пом-ні день... су-бот-ній..." А Богорський дивиться й підхвалює.
— Добре!.. Так його!.. Маладець Тарас! Гарний з тебе консул вийшов!
Убогу бібліотеку Богорського Тарас перечитав одразу та там і читати нічого
було: більше сороміцькі вірші посписувані у зошитах. Одна тільки книжка й була цікава, але вчитати її не міг Тарас, бо по-чужоземному написана. Зате рисунки були там такі, що подібних зроду Тарас не бачив. Ота книжка й була єдиною втіхою: у відсутності дяка міг розглядати її годинами.
XX
Ранок. Тарас прокинувся на вогкій купі лахміття, киненого в кутку на підлозі.
В хаті брудно, гидко. Богорський учора прийшов п’яний, довго ригав серед хати, у потемках розвозив те все чобітьми на підлозі. Тепер спить, розкидавшися. Рот перекосився, слина тече, і від нього всього несе гидотним якимось тошнотворним запахом.
Тарас чухається на тому своєму лахмітті. Смердюче воно й повне бліх та вошей, але й з ним розставатися не хочеться, бо в хаті холодно.
Та все ж уставати треба, й Тарас схоплюється. Одягатись не доводиться, бо спить він у тому ж, у чому ходить. Умиватися теж не приходиться, бо й води немає в хаті, а якби й була, то замерзла б.
Дуже хочеться їсти. У Богорського затяжні конфлікти на любовному фронті. Чогось він там не обрахував і ходить тепер напівголодний, а від того й злий. Ото вчора напився, а воно з голоду й на ригачку потягло.
Тарас розтоплює грубу, а в мозкові одна думка: чи принесе хто-небудь із хлопців сьогодні їсти, чи ні?
Богорський ворушиться на своєму ліжку. Голова у нього тріщить, голос хриплий.
— Ей, Тарасе! Чому у нас холодно? Ти знаєш, що я не виношу холоду? Чому в грубі не розпалив досі?
— Адже ж палю.
— Палю, палю... А я тобі палю.
Це розпочинається день Тарасів.
Богорський гнівен. Усе йому не подобається, усе його сердить, і в усьому винен Тарас. Вода холодна вмиватися — так чому ти не нагрів. В хаті неприбрано, онучі валяються — так чому не прибрав. Проходячи мимо, Богорський б’є Тараса кістками пальців по голові. З деякого часу це стало
улюбленим прийомом дяка відносно учнів.
— А їсти у нас є що?
Тарас тільки дивиться з-під лоба, а цей погляд говорить:
"І де б воно узялося? Пощо язиком блямкати дурно?"
— Так як же це так, га? Як же це так, що нема нічого їсти?
Богорський одягається, приводить себе до сякого-такого ладу й виходить,
кинувши:
— Я зараз.
Тарас знає, що це надовго, а може й до вечора. Доведеться самому вести навчання з хлопцями. Тарасові це подобається, та й учні не мають нічого проти.