І зараз же звернулася до Тараса:
— Ну, Тарасе...
Лякаючися того наступного слова, Тарас поспішився:
— Я йду вже!.. Я йду, тітусю!..
І так він це сказав, що у тітки Мотрі стиснулося серце. А що поробиш?
Узявши чудернацьку шапку свою, м’яв її в руках... Мов на смерть не хотілося виходити з цієї любої хати. У Оксани очі наповнилися сльозами.
— Прощавайте, тітусю... спасибі вам, — ледве чутно вимовив Тарас, а сам усе ще стояв.
Мотрі стало дуже жаль цього хлопця. І боляче, що от ніби сама, власними руками пхає дитя в пекло — а що вдієш?
Вона переборола себе й, гладячи Тараса по голові, казала:
-Ні, нічого, нічого... А ти приходь до нас, коли що... Приходь, приходь — я нічого не скажу.
— Приходь, Тарасику! Приходь! — з поривом скрикнула Оксана, а сльози бризнули у неї з очей.
Цього вже Тарас не витримав і, заридавши, вибіг із хати.
XVII
На вулиці було сіро. Подмухував холодний осінній вітрець. Сорочка й штани на Тарасові були не такі вже й сухі, отже він одразу змерз. Але що був цей холод фізичний супроти того внутрішнього, що заморожував зараз усю його істоту?
Куди йти? До дядька? До мачухи?
Ох! Тяжко-важко в світі жити сироті без роду...
І пошкандибав Тарас, мов прибитий, до батьківської хати.
Увійшов у двір, постояв. Двір занедбаний, брудний. І кури якісь обдрипані ходять, калюжі стоять, сміття валяється. Навіть шкуринки з кавуна ще лежать, а коли були кавуни!
Увійшов у хату. І та хата — і наче не та. І ніби нема нічого нового — і неначе все чуже.
Оринки нема. Сліпа Марієчка щось плете, сидячи на полу. Йосипко спить. Мачушині діти щось їдять. Повитріщалися на Тараса, аж шматки затрималися у руках. Мачуха коло печі.
Тарас мовчки сів на лаві. Мачуха оглянулася.
— О! Вже чорти принесли!.. Чого тебе лиха година притарабанила?
Це був перший привіт. В Тарасові підіймалася злоба.
— Я прийшов до батьківської хати. А кого сюди чорти принесли того вони можуть і звідси винести.
Ого, як сказав! І сам не знав, що він може так одповідати. Мачуха аж не знайшлася, чим відбити. Аж згодом почала:
— Ти думаєш, як до батьківської хати прийшов, так можна й байдики бити? Щоб тобі хто курчат печених наготовив, а ти б тільки їв? У дядька, бач, не захотів робити. Бо дядько зкрута брався, істика вживав. Попробував істика? Попробував? Перейшов сюди, бо думка така, ніби тут будеш баглаї гнути? Чортового батька покуриш! Я хоч і не дядько, а з такими вмію говорити. Хочеш їсти —так роби! А не хочеш робити — біс матимеш і їсти!
І оце таке буде щодня. Щодня!.. І завтра, й післязавтра... і в свято, і в будень... О-о-о!.. Та де ж діватися?
І тупа безвихідність фізично навіть придавила хлопця... Скінчити б усе те одним махом. А Оксаночка?
Дихнуло теплом від того імені... Просила заходити... Нічого. Все можна перетерпіти, аби тільки мати право потім прийти і знов рисувати... а Оксана буде сміятися.
Прийти отакому брудному... вошивому... на ногах скоро короста докажеться... в голові леп свинячий... Щоб знов шурували? Але ж це добре раз... Ні, мабуть, Оксаночко — не ходити мені до вас...
І від тої думки стало темно довкола. Сидів і тупо дивився поперед себе. Тепер йому було все одно — чи лає мачуха, чи мовчить.
Марієчка сіла коло нього, лащиться, а Тарасові наче й бадуже. Машинально погладить сестричку по голівці й знову тупо дивиться поперед себе.
Життя замикалося в безвихідне коло. Весь світ окутувався мрякою. Дихати нічим!.. Безпросвіття і тьма... під ногами безодня..
Вибігти б на майдан і кричати, піднявши голову. Як той, що у лісі заблудився, а ніч наступає... Як той, що у морі тоне... "Е-е-е-ей, лю-у-у-уди!.. Ряту— уйте-е-е!.. Потопа-аю-у!.."
Може почує хто... може простягне руку... Оксаночка от...
Святість якась була в звуках цього імені. Мовби десь поблизу загорялася купальська квітка...
"Оксаночка..." — беззвучно шепотів це ім’я і сам не знав, як розцвітало лице його при тім...
Мачуха вгамувалася й затихла. Прийшла Оринка та так і кинулася.
— Тарасику!.. Золотко!.. Де ж ти?..
Хотіла сказати — де ж ти так довго пропадав, але згадала, що Тарас же був увесь час у дядька у Павла. Тепер сидить тут — видима річ, що з дядьком Павлом щось вийшло.
Мачуха помітила, що він у чистій одежі й сам чистий.
— Он ба’ його обмивають, обпирають, а він знявся та й пішов.
Оринка пошепки спитала:
— Це тобі дядина випрала?
Тарас кивнув знизу вверх головою — чи не дядина!..
* — А хто ж?
— Тітка Мотря.
— А як же ти туди попав?
-^Та я стояв на вулиці, а їхня баба йде...
Йому ніяково було сказати, що він стояв на вулиці й плакав.
-1 вона взяла тебе до себе?
Тарас-кивнув головою. Оринка задумалася на хвильку.
— То гарні люди, — задумливо сказала потім.
Так вони й балакали, брат і сестра, між собою пошепки, мов у чужій
хаті.
Згодом Оринка якось загадково посміхнулася й мов сама до себе сказала:
— Ан-ну!..
— Ти про що?
— Так оце ж сьогодні дяк прийде.
— Ну то що?
— Так чи виганятиме нас Ксанька з хати?
— Нехай тільки попробує! Я не піду.
— Як же ж ти не підеш, як вона кочергою гнатиме?
— Та там уже побачимо...
Тарас і сам знав, що це він тільки так хвабрує, а що як візьмуть мачуха з дяком у роботу, так хіба ж проти них устоїш? Увечері справді прийшов дяк. Веселий такий.
— А-а! Елев, елев! Доброго здоров’ячка! Ну як діла?.. Як ділишки нащот задвижки? Впрочем ти в цьому смаку іще не понімаєш, га-га-га!.. Чого ти з школи пішов? Надоїло вчиться? Краще байдики бить та ворон ганять? Здрастуйте, драгоценная хазяюшка! Бонжур мерсі боку!
Оксана усміхалася й видимо кокетувала. Тарас дивився на мачуху й не пізнавав. Такою він її ще ніколи не бачив. І маніжиться, і плечима поводить, і губи підтулює.
— Та ви вже як скажете... А ми люди прості — ми по-вченому не розуміємо.
І ще впало в око Тарасові, що мачуха й одягнена не так, як завжди. Вона
таки була нечупаха: як-небудь пов’яжеться, як-небудь зачешеться, волосся з-під очіпка висить, запащина брудна, пожмакана. А тепер — куди тобі!.. Очіпок червоний, плахта як у свято, черевики на ногах. І що нарешті звернуло на себе увагу Тараса, так це те, що Богорський прийшов до хати, як до себе додому. Розвалився на покуті, лікті розставив, масно регоче — видимо чує себе хазяїном.