Так нічого й не міг удіяти Свирид. З тим і розійшлись. Рішили, що як будуть уставати люди, то й ми не зостанемося позаду, а самим лізти на вила не хочеться.
Свирид, ідучи темною вулицею, скаржився Тарасові.
— Бач які наші люди? Все, щоб хтось почав. А чому не самому почати? Хтось же та мусить бути першим.
Тарас почував себе сміло із дядьком Свиридом. Навіть до того, що висловив йому оту свою думку, що краще було б замість оцих харпаків закликати яких статечних людей.
— Вони б уже як постановили, то до діла. І грошей би дали на таку справу.
Свирид чмихнув носом.
— Це багачі грошей би дали на наше діло? Дурний ти, Тарасе! Та вони всіх нас у ложці води втопити готові! Вони ж із панами за одно держуть! їм невигодно, щоб ми панів скинули, бо тоді й їм нитка урветься. Ні, Тарасе! Не тільки їх закликати не можна, але навіть вони й знати не повинні нічого. Боже тебе спаси, перед ким проговоритися!.. Тоді всі пропадем!.. Ти це пам’ятай, Тарасе.
— Не безпокойтесь, дядьку, — я нікому не скажу, хоч і пектимуть. Гайдамаки й не таке терпіли.
— А от що я тобі скажу, Тарасе...
Дядько Свирид знизив голос і зупинився.
— Піди ти завтра у Моринці до Харька Корнієнка — знаєш?
— Знаю.
— Так піди до нього, виклич у садок і розкажи, що бачив і що чув. Тільки йому одному можеш сказати, а більше нікому! Ти йому розкажеш, а він нехай розкаже тобі, як там у них, у Моринцях. А ти тоді прийдеш і мені перекажеш. Тільки так роби, щоб мало хто бачив.
Тарас на другий же день пішов у Моринці. Дядькові Павлові сказав, що йде до діда Якима попросити штанів, бо ці поділилися.
Що ж... У Корнієнка результати були більш-менш такі самі, як і у Свирида. Нічого не бачивши, не хотять люди уставати
Так нічого й не вийшло з Свиридових замірів. Тільки розбурхав він усю душу Тарасову й навів на багато думок.
XIII
Хоч і нічого не вийшло, а Тарас все ж тривожно дожидав Великодня. Ану ж там, у Білій Церкві, прорветься щось і долетить до нас? Підіймуться й наші люди... Свирид, Платон, Хведот... і Тарас із ними.
Але прийшов Великдень — і ніде нічого... Правду казав Платон на зборах, що наші люди гомоніти тільки здатні.
А для самого Тараса особисто — гірким був цей Великдень в сім’ї дядька Павла. Це ж був перший Великдень у чужій хаті.
Дома це був справжній празник, а тут — саме жратво. Чистий четвер не тому він чистий, що чимось освящається, а тому, каже дядько Павло, що в цей день "чистять" жеребців і кабанів. І відзначається цей день не настроєм поетичного обряду страстей, а тим, що в сей день можна взнати, хто відьма в селі.
— От тільки ніколи, — якось смакуючи говорила Павлиха, — а то б я взнала! Мене навчено, не бійсь.
І дожидала, аби хто спитав — як це робиться? Не діждавшися, пояснювала:
— Оце б сьогодня встати раненько, принести води непочатої й налити в горщик. А потім узяти цідилку полотняну, що ото молоко цідиться, всю її обтикати голками та булавками, кинути в ту воду й варити. Так уже хоч-не-хоч, а прибіжить відьма! Прибіжить, не бійсь! І почне увихатися: "Та що ви, сусідочко, варите? А може б, ви перестали... Я вас дуже прошу..." Бо її, падлюку, колять оті голки.
І дядько Павло... Збирається на "одіяніє" і бідкається, що не можна захватити карт.
— А нащо тобі карти у церкві? — підшморгуючи носом, питається дружина.
— Та я вже знаю нащо... Ото, як піп возгласить уперше "Христос воскрес!", а ти тасуй карти в кишені та замість "Воістину воскрес" кажи: "А я в карти граю..." Піп удруге: "Христос воскрес!" а ти вп’ять: — "А я в карти граю..." І втрете так само.
— Так воно ж, ма’ть, гріх, — байдуже вставляє Павлиха, чогось шукаючи у себе в сорочці.
— — Гріх, як то кажуть, у міх. Так за те ж розбагатів би скоро, бо усе б вигравав,
усе б вигравав...
І в усіх тих балачках, сокровенних бажаннях та мріях — ні сліду поезії, до якої так звик Тарас у себе дома. Нудно Тарасові від того нудно, а дітися нікуди.
Приходить з церкви. Тарас згадує, як то благісно й урочисто бували у них у хаті. Батько читає молитву, читає з почуттям, щиро — і та щирість впливає на дітей, дає їм настрій наближення до якоїсь величності. І сідають, усі перейняті тим настроєм, споживають у мирності свячене, бережно кладучи до купочки й шкарлупу з яйця, й кісточку. Як хто з дітей пасочки не доїсть, матуся, було, приберуть.
— Це я висушу, а як коровка отелиться — добре давати їй у пійлечко.
І не багата вечеря й не пишна, а у всіх мирно й радісно на душі, бо за убогим цим столом витає щастя.
А тут... Не встигли ввалитися в двері — дядько Павло кричить:
— О-ой їсти!.. О-ой їсти!.. Слава тобі, Господи — кінець посту! Та й наобрид же, так і хай тобі абищо!.. Жінко, давай їсти, а то битиму!
Сідають шумно, в безпорядку. Вкинули чи не вкинули по шматочку свяченого, а вже дядько Павло гребе четвертину сала, відбатовує собі шматило. Діти — хто що попав тарабанять. Не їдять, а жеруть. На столі й багато всього, а не хочеться дивитись, бо то все одно, що перед свинями поставлено.
Не встигли вихопитися з-за столу, дядько Павло вже кричить:
— Ой спа-ати!.. Ой, пробі, спа-ати! Жінко, стели, а то по морді надаю!
А батько, було, ще розгорнуть книгу, почитають. Потім уся сім’я хором проспіває "Христос воскрес", а тоді вже, радісно втомлені, ідуть усі спочивати. Полягають, а у вухах ще дзвенять співи, перед очима миготять свічки... звучить таткове читання.
І заплакав Тарас під своєю драною свитиною тихенько, щоб ніхто не чув.
А на ранок теж нема радості. Дала йому дядина крашанку одну, а Петро
підійшов:
— Давай мінька без зубів?
Тобто давай поміняємося крашанками, не пробуючи кріпкості на зуби. Тарасові все одно. Помінявся.
— А тепер давай навбитки.
І це однаково Тарасові. Хижим рухом цокає Петро Тарасове яйце, воно розбивається.
— А тепер давай із гузиці.
Розбивається й гузиця, і Петро з голосним сміхом забирає у Тараса яйце.
Тарасові скучно від того. Ну попросив би, я б і так віддав.
Цей Петро приятелює з Ксюнчиним Степаном. От і зараз вони зійшлися, шепочуться й сміються. Напевне, Степан почув десь нову гидоту. Йому якось особливо подобається сквернословство, перекручування звичайних слів на скабрезний лад, підкладання підо все похабного змісту. Любить учити малих дітей казати "попи з дяками" або "пасла коня у коня у ярах".