Тарасик затих на колінах у батька. Нічого подібного досі не чув. Батько оповідав картинно, умів підкреслити рухом, інтонаціями — і Тарасик мов сам пережив бурю на невідомому Дніпрі.
А батько розговорився. Степи... Мабуть, розумів, що вітерець тихесенько шепоче травам, розумів поезію сумної самітньої могили степової й співав:
Ой у полі могила З вітром говорила:
— Не вій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла.
Співає батько — і плаче. А від тих сліз і суму могили польової щемить серце малої мужицької дитини.
XIII
Погано дітям зимою взагалі, а під Різдво то найгірше.
В хаті прибирання. Мати й Катря з ніг збиваються. Вже винесли верстать, повиносили не то що там гребінь, днище, а навіть веретена, мички й починки!
— Ба як черінь вибився! Треба набити, — кажуть мати, і вже наноситься глина, розмішується, по хаті йде задуха від вогкості — то набивається черінь.
А взявшися за черінь, мати бачить, що й загалом уся піч не в порядку —треба валькувати. Це вже робота немала.
Далі починається біління стін, печі, підпіччя. Катря давно вже наготувала жовтої й червоної глини, роздобула синьки — і виводить тепер узори і коло вікон, і коло дверей, і коло образів, і над лавами, й під полицями.
Тарас не може налюбуватися — такі ж то гарні квітки малює Катря. Хочеться йому й самому намалювати хоч одну квітку, але боїться зіпсувати. Та охота бере верх — і Тарас несміливо просить.
— Ка!.. Дай і мені помазочок.
-1 тобі? Ох ти ж лихо!.. І воно!.. Ну, на вже, на й тобі.
Скрутила йому малий віхтик, і Тарасик скорчивши серйозну пичку, почав малювати. Сопів, мусолив і вивів таку квітку, що Катря аж руками сплеснула.
— Оце ти намалював?.. Господи!.. Мамо!.. Мамусю!!. А йдіть сюди! А подивіться, яку квітку Тарас намалював!
Мати саме влізла у піч, так що тільки ноги стирчали. Вона навіть і не чує, що там Катря гомонить.
Коли згодом показується на світ Божий, то ще довший час не може прийти до себе й розглядається, мов у чужому лісі. А Катря смикає за спідницю, щоб ішла якісь там квіти дивитися.
— Та чого ти мене смикаєш? Одчепись.
— Та ви тільки гляньте!.. Та не сюди!.. Оце-о... То Тарас!
— Що Тарас? Знов що-небудь напрокудив?
— Та ні! Квітку намалював!
— Яку квітку?
— Та ось оцю ж!
-Хто?
— Та Тарас же!
Мати, зрозумівши, нарешті, чого від неї хотять, ішла, дивилася, гладила тилом руки хлопця по голівці, але то більше так, із материнського обов’язку.
Катря кидалася цілувати братіка, тормошила його, а воно, само захоплене першим артистичним успіхом, розчервонілося, очиці горять, пальчиками нервово перебирає:
Тепер Катря зробила Тарасові вже кращий віхтик, і воно з повною свідомістю важності свого обов’язку, взялося за малювання.
І кожна слідуюча квітка була кращою від попередніх і зовсім на них не схожою. З якихось невідомих глибин таємних видобувалися ті форми й лінії, а дитяча рука, повинуючися тим велінням, твердо виводила фігуру квітки, якої не бачило не тільки дитяче, а й взагалі людське око.
Надійшов батько. Катря, перебиваючи сама себе, захоплюючися, оповідала, показувала. Батько подивився, але нічого не сказав. Зрештою й говорити було ніколи, бо мати зразу ж напалася.
— Ти, старий, краще б ішов з хати, бо долівку треба вистругати.
Селяни кажуть "вистругати", хоч долівка й земляна. Це означає вирівняти
заступом.
— Тут не тільки вистругати, а й накладати треба! — вставляє в своїх п’ять Катря. — Ба, які ями повибивалися.
— О! Починається вже чепуріння! — бурчить батько. — Пробі з хати. Не могли підождати до Великодня. А то й тиняйся на холоді та на лихій годині.
— Іди-йди, не огинайсь. А то бач — кочерга стоїть?
— Та в кочерги два кінця.
Але то все тільки так говориться. Батькові й самому приємно, що в хаті буде гарно.
Вийшов надвір. Постояв трохи за воротами. Потім пройшов далі. Сусіда
Семен теж тиняється. І його вигнато з хати.
— Здоров, Семене!
— Здоров, Грицю.
— Оце прямо хоч з двору тікай. Мої завели таке мазання, що й вікон не видно.
— Та й моя невістка теж: і шапки покласти ніде.
Це теж тільки так говориться. А розуміти треба так. Один каже: "От які в мене жінка та дочка! Дарма, що одна слабосила, а друга малолітня". — А другий каже: "Та і в мене невістку гудити нічого — гарного роду дитина"...
Батько хоче використати цей час і йде до Демида — чуба трохи підстригти та бороду підголити. У Демида повно. До нього треба приходити із своїм запасом: хто мильця приніс шматочок, як горіх завбільшки, хто коси уламок, заправлений в дерев’яну ручку. Ті, що поголилися, сидять доокола, пообліплювані шматочками паперу. Смішно виглядають ці вусаті обличчя в паперових прикрасах.
— Та й покраяв ти нас сьогодні, Демиде! Чи ти п’яний був учора, чи як?
— Та не скреби, пробі, так дуже! Скребеш, як свиню!
Один стогне у кутку.
— О-ой мотузка... мотузка-а!..
Це означає, що вішатися пора від болю. Взагалі весело у Демида.
Прийшов і дід Іван. То він, звичайно, сам голиться, а це щось... Мабуть, струмент спортився. Демид пропускає діда Йвана до таїнства без черги, старанно скребе і, мов справжній голяр, делікатно питає:
— Вам не болить?
— А вам не воня? — так само делікатно відповідає дід — і вся хата закочується з реготу.
Підголившися, дядько Грицько вертає до хати і йде насмикати сіна скотині. Тарас із Микитою саме вже кінчили гримака, коли це на порозі стала Катря. Чомусь хитренько посміхається.
— Тарасе! А йди до хати — мати кличуть.
— Мені ніколи.
— Іди-йди! Мати тобі щось дадуть... Та гарне-гарне!
Тарас спокушається. Кинувши Микиті: "Я зараз" — біжить до хати.
Мати чомусь дуже ласкаво його стрічає. Ні з того ні з сього навіть гладить по голівці. Тарас догадується, що це, мабуть, чобіт треба і лагодиться вже, без слів, скидати, але мати зупиняє.
— Ну, Тарасе!.. Ти вже великий виріс — пора тобі й кутю на покуть ставити.
Тарас зачервонівся. Досі, скільки він пам’ятає, кутю ставив усе Микита;
Тарасові не дозволяли навіть подивитися, як то воно робиться. А між тим це діло дуже важне і в хлоп’ячому колі розцінюється високо. Хто хоче показати свою вищість, то говорить,:
— Що ти?.. Що ти?.. Я кутю вже ставив, а ти...
Але на цікаві розпити малечі, що то означає — ставити кутюй як саме це робиться, старші хлопці звичайно тільки гордо відмовчуються.