Мала тулилася до брата й просила:
— Талясику! Поклич іще ти мамусю. У тебе гольос дужчий, то може вони почують та й прийдуть. Бо тітка казаля, цо вони дале-еко-далеко...
Тарас нічого не відповів. А потім простими словами почав говорити сестриці, що мати вже не прийдуть ніколи-ніколи, але то нічого... Зате їм там гарно. Там сад є — хіба ж такий, як оце? Усі садки на нашім кутку як скласти докупи, так і то більший. А дерева там які!.. Таких ми й не бачили ніколи. І янголи там ходять і співають, краще як у церкві. І зіроньки над головами близько, так що можна зняти зіроньку й полюбуватися. Але треба зараз же класти назад, бо довго не можна руками лапати. І птиці там золоті, зими ніколи не буває,
люди ходять завжди в чистих сорочках.
— А хто ж їм пере? — тихо спитала Марійка, а Тарас не знайшовся, що на це відповісти.
— Ходім у поле та нарвемо свіжих квіток мамусі.
Потім згадав, що Марієчка ж не побачить.
— Я буду рвати й давати тобі, а ти носитимеш — добре?
Марійка тільки підняла на нього своє ощасливлене личко. Ще ж ніхто не ходив із нею у поле й не рвав квіток.
...І поточилося життя. Сіре, як небо осіннє, переточене нуждою, мов шашелем. Нема вже ні свят, ні буднів — однакова гуща й тьма, у якій нестямно бродять люди, наче з зав’язаними очима.
Єдиними днями просвітку були дні, коли прибіжить Катря. Мов веселішим полум’ям вогонь тоді в печі загориться, мов шибки пояснішають, легшим стане для дихання густе й ніяк не запашне повітря хати. Вона всіх обцілує, обчеше, голови помиє, сорочки білі поодягає, попере брудне шмаття. Вона вислухає діточі скарги, обітре гіркі дитячі сльози, всіх розважить, усьому дасть хоч хвилевий, хоч тимчасовий лад.
1 дивиться на свою сестру Тарас розумними очима, а в душі запечатується святий образ женщини... Женщини всіх скорбящих радості, женщини тихого спокою, женщини олицетворения ласки, добра і чесної правди. І цей образ ь зостався навіки в Тарасовій душі. Бачив потім Тарас багато женщин, але рівняв їх усіх тільки до того образу Вселюбящої.
XII
Єдиною відрадою для Тараса була школа. Там, серед певних обов’язків відпочивав від хатнього неладу. Совгирь і взагалі по-особливому до нього ставився, а тепер то й зовсім.
Часто, бувало, Совгирь відпустить усіх хлопців, а Тараса зоставить — і тоді між учителем і учнем тягнуться довгі бесіди на прерізні теми. Там і історія, там і поезія, а найбільше спомини самого Совгиря із його дійсно різнородного життя. Особливо любив Совгирь згадувати свою семінарію.
— Гарні були часи. Усе місто, весь Переяслав жив семінарією. Кожне знало, що в семінарії робиться, що кожний професор читає. Дядьки, деякі міщани, були дуже биті в семінарських науках. Бо він ото держить семінаристів на кватирі не рік, не два, ну й наслухається. Як почне який критикувати проповідь, так куди тобі твій професор!
-"Тут, каже, приступ несорозмірний темі, от що. І розділення неповне, я би сказав..." Та як піде, як піде!
Особливо там один був... Харитон Петрович. То як захочеться, було, попоїсти та випить — зараз до Харитона Петровича!
— Здрастуйте, Харитоне Петровичу!
— Здоров, здоров. А що скажеш доброго?
— Та... не знаю як і сказать... Задав професор проповідь, а я не тямлю як до неї й приступити.
— А яка тема?
— Та дуже трудна тема...
— А саме?
— "В злохудожну душу не внидеть премудрість"...
— А-а-а! Тема, брат, здорова. Жінко! Ану пошли там за півквартою. А то тут тема дуже трудна. Ну, що ж ти в приступі думаєш писати? Так ти ж там, жінко, і яєшеньку спраж... а то тут, тема...
І Совгирь сміявся, як дитина. Взагалі він був такий здоровий, дебелий, а сміявся іноді якось зовсім по-дитячому. І цей сміх роззброював: на Совгиря не можна було сердитися.
Але як не дружили учитель з учнем, а субітки діставав Тарас справно. Часом, під добру хвилину казав Совгиреві:
— Ьотіпе п^ізіег! Завіщо ви мене б’єте? Я ж усе знаю, уроки вчу, не балуюся, а ви б’єте. Совгирь аж хмурився на таке.
— Не нами, брат, установлено — не нам і мінять. В найстаріших уставах шкільних уже говориться, що по суботах дидаскал має дітям давати "по чашу школьной іспити"... Оце й єсть твоя чаша школьная, а ти ремствуєш.
1 субітки йшли далі. Але це не порушувало гармонії добрих відносин, аж порушилося зразу все.
Отець Григорій мовчав про стихарного дяка, і Совгирь трохи наче заспокоївся. А, може, ж таки й мине чаша сія.
А вона не минула. І прискорив її один цілком дурний випадок.
Як ото вище говорилося, корчемні діла у богоспасаємій Кирилівці були не зовсім ладні, а Хаїм чим далі старався їх іще більше зіпсувати. Горілку поділив на два сорта. Перший сорт підправляв тютюном і брав удвоє дорожче. А другий сорт, то була вже така смердюха, що й носа до неї навернути було ніяк. Купити ж на стороні — забудь і думать. Десь понабирав собі підручних, вони нишпорили по всьому селу й якимось духом святим чули, хто має чужу горілку. Налітали, конфіскували, а економія потім доймала мужика штрафами.
Але цього було мало. Згодом корчма присвоїла собі право просто заходити до селянина от так, без усякої оказії, й робити формальний трус. Не без того, що й пропадало дещо при таких нальотах. Не без того, що траплялося й пролиття крові, хоч би тільки з носа. Не без того, нарешті, щоб не траплялися й комічні випадки, як наприклад такий.
Налетів Хаїм на п’янку. Але господиня зарані приготовилася: прив’язала до пляшки з "чужою" горілкою шнура і як тільки Хаїм у двір — обв’язалася тим шнуром під спідницею й пляшка повисла між ногами.
Баба ходить по хаті, серйозним тоном обзивається до людей, а люди прямо аж лягають зо сміху. Хаїм чує, що тут щось не так, а знайти нічого не може. Так і плюнув.
А як тільки вийшов — регіт мов грім понісся йому вслід, бо баба торжественно витягла пляшку.
Довго дядьки потім хвалили ту горілку.
— Така, брат, міцна стала!..
— Ще б пак! Духом напиталася!..
Що помічав нарід, так це те, що до Совгиря Хаїм не дотикався. Вже казав дехто:
— Чи ти з ним у кумпанії, Совгирю, що він тебе не питає?
— Я слово знаю, — сміявся Совгирь.
Але прийшла черга й до Совгиря. Раз його не було в школі, сиділи самі учні. Коли являється Хаїм із усією своєю гвардією.