593 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. [142]. ["Заросли шляхи тернами..."]
594 Михайло Лазаревський — з Конотопською повіту, як і всі брати його: Василь, Хведір і Олександер; родився р. 1837; скінчив ліцей у Ніжині, помер р. 1866.
він був на службі "чиновником особых поручений" у столичного губернатора, зна-/302/чить, яко людина, добре ознайомлена з звичаями столичної бюрократії, знає і напутить, до кого і як вдатися. Їдучи через Москву, Левицький побачився з професором Бодянським. Останній дав йому рекомендацію до земляка Редькіна, що служив тоді при міністерстві внутрішніх] справ. 6 березіля Левицький, між іншим, писав до Тараса: "Ледві я достукався до Бодянського; зате, коли сказав, що я від вас і маю до його лист, дак він так зрадів, немовби я говорив з ним про брата його або про чоловіка, найближчого його серцю. Довго розмовляли про Оренбург — як там жити, найпаче вам. Жалковали і тужили за вами укупі і, набалакавшись, розійшлись немов кревняки".
Редькін теж ласкаво повітав Левицького і теж розпитував, як жити Шевченкові, але, мабуть, не подавав надії на поліпшення долі страдальника і не взявся клопотати за його. Принаймні Левицький в своєму листі писав: "Мені здається, що сей Редькін не те що Бодянський 595; знати, що він чогось боїться, або, може, він перейнявся паскудним петербурзьким духом" 596. Бутаков тоді вже був у Петербурзі. Левицький побачився з ним, і він сказав йому, що "справа розпочалася і він рушив знайомих дам, щоб вони прохали за Тараса кого треба". Взагалі, писав Левицький, в Петербурзі є чимало людей, що згадують про Шевченка. "Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас. Хлопець він дуже розумний; шкода тільки, що своєю правдивістю наробить того, що і його зашлють, він і тепер вже під доглядом поліції. Він каже, що хоч вас і не стало, але знайдеться 1000, готових стояти за все те, що ви говорили".
Не вгадати, які б були добутки з клопоту Левицького й інших, коли б в сій справі не нашкодив був стільки тяжко, скільки і несподівано, чоловік зовсім сторонній, що так люто і підло кинув новим лихом на голову поета-страдальника.
595 Родився 3/15 XI 1808, умер в Москві 6/18 IX 1877 [(у "Шевченківському словнику" — т. 1: 12.11.1808 — 18.09.1877)].
596 Лист Левицького був писаний по-українськи, але його одібрали у Шевченка при ревізії, як зараз побачимо, й одіслали в III отделеніє. Мені не прислано ні оригіналу, ні перекладу, хоч і обіцяно. Не знати чому, д. Васильєв не відважився подати всього цілком листа д. Левицького в своїй статті (Киев[ская] стар[ина], 1886, кн. II). Я беру виписки з листа д. Левицького в перекладі вже на мову російську, подані д. Гаршиним в "Ист[орическом] вестн[ике]". — 1886. — Кн. І. — С. 168 — і перекладаю їх на мову нашу. З таких двоїстих перекладів можливі і похибки; та що діяти! Інакше не можна було мені. /303/
XI
В одного з найщиріших Шевченкових приятелів в Оренбурзі К. І. Герна, людини освіченої, гуманної, без краю доброї, у людини, що вельми багацько зробила задля Тараса доброго і лишилася вірною йому довіку, була молода жінка-красуня. До неї лицявся офіцер Ісаєв; вона й собі горнулася до його. Про кохання їх ходила в Оренбурзі поголоска; тайною воно було, як се звичайно буває, тільки задля мужа. Помітив і Шевченко те кохання і спостеріг, що аби Г[ерн] з господи — Ісаєв зараз до його в господу; і доки Герн сидить на службі, доти Ісаєв сидить у його жінки. Трудно, навіть неможливо було Тарасові витерпіти таку наругу над своїм другом; глибоковдячливе серце його обурювалося; він довгий час не тямив, що діяти: чи відкрити своєму другові очі, чи байдуже збочити і не втручатися до сієї інтимної і занадто лоскотливої справи? Мовчати совість не давала йому; та таки ж чи чесно б було дивитися мовчки і не остерегти свого друга, бачучи, що під його стріху підкладають віхоть з вогнем. Нарешті, помітивши раз якось, що ледві Герн вийшов на службу, як до його жінки прийшов Ісаєв, Шевченко сів на фіакра, поїхав до Г[ерна], взяв його і привів його під самі двері того покою, де пані Г[ерн] лицялася з Ісаєвим!.. Не треба розповідати подробиць, що вийшло далі!.. На пані Герн напала істерія, а Ісаєва Г[ерн] з Тарасом випровадили так, як звичайно чоловіки випроводжають таких гостей з своєї господи 597.
597 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 17 — 18].
Дорого ж приплатився Шевченко за совісливе заступництво за родинну честь свого друга. На другий день — побитий вчора Ісаєв зробився "патріотом" і подав генералу Обручову донос, що Шевченко, наперекір царському наказу, ходить в цивільній одежі, пише вірші і малює патрети. Коли саме, себто якого дня Ісаєв подав донос — звістки не однакові, як се зараз бачитимемо. Обручов, одержавши донос Ісаєва, опинився, як кажуть, на роздоріжжі і якийсь час не тямив, куди брати. Він, звісно, і сам відав, що Шевченко малює патрети, але відав про те приватно, від своєї жінки; тепер вийшла про те звістка до його, яко до корпусного командира. Офіцер з його корпусу обвинувачував жовніра з того ж корпусу в "політичному злочинстві", в неслухняності проти начальства і проти царя. Знехтовати донос трудно було та й небезпечно ще й через те, що в Обру-/304/чова була опаска, що Ісаєв може послати, а то й послав вже потайний донос анонімний до жандарів, а між шефом жандарів і між Обручовим були недобрі відносини!.. Небезпечно було наряжати зразу звичайне слідство: бо як-не-як, а воно б могло показати, що й з жінки його, Обручова, Шевченко малював патрет!.. Обручов вибрав ніби середину, з якою, може, сподівався, що й кози наїдяться і сіно буде ціле. Він покликав Герна і наказав йому, взявши жандарського офіцера, потрусити Шевченка і зробити ревізію паперів його. Може бути, що він сподівався, що Герн попереду остереже Шевченка і, таким чином, справить ревізію так, що у Шевченка нічого не знайдуть такого, щоб підтримувало донос Ісаєва. Так, мабуть, розумів сю справу і Герн; побачимо, що так він і кермовав нею; та не по його вині не так сталося. Одержавши приказ Обручова, Герн перш за все метнувся до Федора Лазаревського, щоб він остеріг швидше Тараса, що за 1½ години його труситимуть. Але ж Тараса на лихо не було в господі і Лазаревському треба було ужити доброї праці, заким знайшов він поета. По доброму ладу треба було, не гаючи часу, зараз же усі папери, малярські пристрої і цивільну одежу винести куди-небудь з Тарасової світлички; та ні! Збентежені несподіванкою Герн, Лазаревський і Шевченко взялися переглядувати папери та мірковати, що з тих паперів і малюнків знівечити, а що лишити? Знівечивши чималу долю того добра, Тарас нарешті спинився і, запевняючи, що у його нема нічого "предосудительного", не дав більш нічого нівечити, забувши, що є листи у його з непевним змістом, які ліпше було б знівечити, забувши, що малярські пристрої теж річ небезпечна. Правда, щодо останніх, — дак, може, і він, і приятелі його були певні, що в сій справі вивестися легко: скоро Шевченко малював Бутакову аральські види, дак не можна ж було йому не мати фарб, пензлів і т. інше. "Годі! буде! — мовив нарешті Тарас, затуливши рукою листи. — Лишіть хоч що-небудь про інквізиторів; а то вони подумають, що добрі люде й знати мене не хочуть".