Ой у саду, у саду
Гуляли кокошки:
Чорнявая, білявая,
Дзюбатая трошки і т. д.
Дивом мене дивує, що професор Стороженко пойняв віри, що оті нікчемні вірші, як само і другі, подані д. Стороженком в "Киев[скую] стар[ину]" р. 1897, — то твори Тарасового пера. Я не змагаюся проти того, що вірші ті записані рукою Шевченка, але досить раз єдиний перечитати їх, щоб переконатися, що вони, хоч і писані Шевченковою рукою, та не Шевченкові твори. Шевченкові часто траплялося в "записні книжки" вписувати чужі вірші, звісно, ніколи не видаючи їх за свої. По смерті поета не раз траплялося, що володарі тих книжечок друковали з них записані там Шевченковою рукою вірші яко Шевченкові твори. Опріч того, я стрівав в "Русск[ом] курьере" 1889 [р.] нікчемніші, передруковані потім і в "Елисаветградском вестнике" і в "Киев[ской] старине" 589, вірші нібито Шевченкові:
587 Русск[ий] арх[ив]. — 1898. — Кн. III. — С. 470.
588 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 13 — 14]
589 [Ibidem]. — 1889. — Кн. IV. — С. 242. /299/
І драгуни, і піхота
За Дунай ідуть,
Буде добра їм робота;
Так щасливий путь!
І Чернігів, і Полтава
Вишлють козаків;
Нехай буде й наша слава
Між царських полків і т. д.
Оці вірші "вшковорив" би Шевченко під час Кримської війни (1853 — 1856) і подаровав їх якомусь українцю, що був "в составе конноказачьего № 2 полка!!" Згадаймо тільки, що Шевченка під час тієї війни мордовали в Новопетровському форті, а зорганізовані тоді українські козацькі полки зараз же рушили до Петербурга. Цікава річ — яким чином, сидячи в Новопетровську, Шевченко подаровав оті кумедні вірші "українцю" в Петербурзі, та ще які вірші?! Діаметрально супротилежні думкам і переконанню його!.. Одначе не в тім сила, а в тому, що в нібито Шевченкових віршах, поданих Лазаревським, нема нічого шевченківського: ні складу, ні розміру, ні музичності й чистоти мови; нема зовсім навіть нічого й похожого на те, що зоветься поезією й смаком естетичним. Нема в них всього того, чого завжди повно в творах Шевченка.
X
Таким чином, недалеко в будущині перед Тарасом манячив знов киргизький степ — і хоч не в казармі, але ж в неволі і на далекій чужині. Не диво, що душу поета часом знов охмарювала тяжка нудьга й сум:
Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю — (каже поет) 590
О Господи! як-то тяжко
Тії дні минають!
590 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. 140.
Журба й сум відбиваються по всіх листах Шевченкових, по всіх поезіях його, написаних впродовж перших чотирьох місяців року 1850. Пишучи 7 березіля до Рєпніної, він каже: "1 мая мене поженуть в степ на східний берег моря Каспійського; значить — знов спинять зносини з людьми. Отут-то книжка "Мертвые души" (Гоголя) буде мені другом /300/ в моїй самотині; ради Бога і всього високого, пришліть мені її. Можна б і самому виписати її з Москви, але — овва! — не можна мені тепер зробити видатків на таку розкіш. У мене давно була думка прохати вас про се, та не відважувався я, пам’ятаючи про один журливий вечір в Яготині. Пришліть ради всього святого... Новий завіт я читаю благоговійно і у мене родилася думка описати материне серце по житю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка — змалювати картину розп’ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небуть здійснилися мої мрії. Коли б мені дозволили, я бажав був в тутешню церкву римську змалювати запрестольний образ (безплатно), а на тому образі змалювати смерть Спасителя, повішеного між розбійниками, але ж ксьондз не хоче молитися перед розбійниками. Що діяти! Мимоволі знаходиш похожість віку XIX і XII". Про отой яготинський вечер журливий, що згадав Тарас, він пише в тому ж таки листі так: "Якось у мене з вами зайшла була розмова про "Мертві душі", і ви висловилися занадто сухо. Се було мені прикро, бо я завжди читав Гоголя раюючи, а ще й те, що я в глубині душі шановав ваш ум благородний, ваш смак і ваше ніжно-високе почуття. Мені стало тоді боляче і я подумав: от я такий нерозумний і грубий, що не спроможен ні розуміти, ні почувати прекрасного?.. А з теперішніх ваших думок про Гоголя я вельми радію! Ви зрозуміли суще християнську мету його! Так! Перед Гоголем нашим треба благоговіти, як перед людиною, наділеною, високим розумом і найважнішою любов’ю до людей... Наймудріший філософ, найвищий поет повинен благоговіти перед ним, яко перед чоловіколюбцем. Я ніколи не покину жалковати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жадне перо не вдатне її списати".
Я наумисне подаю оцю довгу виписку: вона не тільки цікава, вона вельми характерна про Рєпніну і про Шевченка: з неї знати нам Тарасів погляд і думки про Гоголеві твори, властиво, погляд на реальне змальовання художником Гоголем життя реального.
"Молюся Богові і не трачу надії, — писав далі Шевченко в тому ж листі, — що коли-небудь буде край мого нещастя. Тоді поїду в Седнев 591 і там змалюю в церкву образ "Смерть Спасителя 592.
591 Себто до Лизогуба.
592 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 269. /301/
Надію вернутися на Україну голубить Шевченко і в своїх віршах того часу:
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани:
Може, ще я подивлюся
На мою Вкраїну...
Може, ще я поділюся
Словами— сльозами
З дібровами зеленими,
З темними лугами,
Бо немає в мене роду
По всій Україні:
Та все-таки не ті люде,
Що на тій чужині.
Далі поет благає Господа підтримати в душі його надію,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене хоронять
На чужині...593
Надію Тарасову більш за все гріла тоді заповзятість його приятелів оренбурзьких, що прирадили собі ужити всіх можливих заходів і клопоту, щоб досягти коли не повної амністії Тарасові так хоча пільги і скасованая заборони йому писати й малювати.
Приклонник і приятель Тарасів — Сергій Левицький, щирий українець, що служив тоді на добрій посаді в Оренбурзі, поїхав до Петербурга, може, в своїх особистих справах, але ж, як побачимо, він мірковав клопотатися в гтолиці і про Шевченка. Останній через його послав листи до академіка Остроградського, до художника Чернишова, до княжни Рєпніної і до професора Бодянського. Була сподіванка, що московські і петербурзькі земляки, приятелі і знайомі Тарасові та й взагалі добрі люде запоможуть в сій справі. Здається, найбільш уповали на запомогу Михайла Лазаревського 594 (Федорового брата):