Нарешті 15 мая арештованих поставили віч-на-віч з донощиком Петровим. Останній признався, що Шевченкових творів ніколи не читав, але стояв на тому, що Шевченко, Костомаров, Гулак і Савич говорили на царя "дерзкие, непристойные слова" і лаяли його. Звісно, ніхто не повинився; Дубельт лютував і, поставивши віч-на-віч Гулака проти Білозерського і Костомарова, мовив до його:
— От вони признались, що ви з ними і з іншими хотіли організовати потайне товариство, тільки не політичне, а наукове?
Гулак на те відповів:
— Дайте мені лишитися з тим, що я й попереду вам казав, що сього не було.
Тут вже не тільки Дубельт, але й граф Орлов не всидів, розлютився і, наче стерявшись, почав тупотіти ногами і кричати, вигукуючи усякі похвалки страшенної кари 448.
Ся сцена так вплинула на рахманну і полохливу вдачу Костомарова, так пригнобила його, що він зблід і руки опустив. Коли їх повели з залі по келіям, Шевченко, йдучи попліч з ними, мовив:
445 Ibidem і Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II.
446 З листів приватних, неоголошених.
447 Рус[ская] мысль. — 1885. — Кн. V, VI — і Рус[ская] стар{ина]. — 1880. — Кн. III (автобіогр[афія] Костомарова).
448 З листів приватних; Ibidem і "Хуторна поезія" Куліша. /239/
— Не журись, Миколо! Ще доведеться вкупі жити 449. Се були останні слова, які промовив тоді Шевченко до Костомарова; з того дня вони не бачились 11 років. Слова ті були пророчими і справдилися р. 1859.
IV
Під час слідства Шевченко завжди був веселим, бадьорим і спокійним. Перед опитом якийсь жандар-офіцер, помітивши, що Шевченко — ніби зажурений, мовив до його:
— Господь милостивий, Тарасе Григоровичу! Ви виправдитесь, тоді-то залунає ваша муза.
— Та не який же чорт усіх нас от сюди і загнав, як не ота бісова муза, — відповів Тарас 450.
Справді, журитися і вбиватися, здавалось, нема чого. Перед слідчими було тільки те павутиння, що самі вони з Петровими та з своїми павуками наплели; самі в йому заплуталися і не тямили, як виплутатися!.. Товариство — начебто й було, але було воно тільки кільки місяців під кінець р. 1845 та з початку р. 1846 і складалося воно з трьох чоловіка: Гулак, Костомаров та Білозерський; інші арештовані, як Посяденко, Навроцький і другі, тільки "сближались" з ними; а за Кулішем і за Шевченком не було й сього; вони "чинили злочинно на власну руку" 451.
За Шевченком усі "злочинні" вчинки були єдине вірші його. Вже ж не можна було не гадати йому, що за вірші великого лиха не буде: нехай — на кільки місяців закинуть в тюрму чи в хурдигу фортеці, — та на тому і край: "Висижу своє, та й годі!.."
Після 17 мая його вже не турбовали опитами; сидів він в келії самотою, читав Біблію (се єдина книжка, яку дозволено було йому читати) да часом творив вірші. 19 мая, сидячи біля вікна, він побачив, що блага неня Костомарова йшла в тюрму провідати свого дорогого одинчика 452.
449 Рус[ская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601
450 Ibidem .
451 Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 341.
452 Костомариха, Мазуриха і Крагельська небавом після арешту Миколи Івановича поїхали до Петербурга; їм дозволено було бачитися з Костомаровим, на опит їх не брали.
Постать, вирази на тварі Тетяни Петрівни і всі тюремні обставини викликали з серця поета — один з найліпших віршів його. Наведемо його цілком, бо тут поет подає нам не тільки ха-/240/рактерні риси тюремних обставин, але і становище свого духу.
Весняне сонечко ховалось
В широких хмарах весняних,
Гостей зачинених своїх
Холодним чаєм наповали
І часових 453 переміняли —
Синємундирних 454 часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих
Моїх тяжких, кривавих сльоз;
А їх чимало розлилось
На марне поле... хоч би рута,
А то нічого не зійшло...
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І серце тяжко запеклось,
Що нікому мене згадати...
Дивлюсь: аж, брате! твоя мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся, Господи! Молюсь,
Хвалить тебе не перестану.
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани 455.
453 Вартових.
454 Жандарі російські носять мундири синьої барви.
455 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 602, 603.
456 Хуторна поезія.
Здається, опитами Шевченка і Андрузького 17 мая слідство скінчили і взялися розглядувати його і прибирати, кому яку кару призначити. "Правителям імперії р. 1847, каже Куліш , здавалося, що Шевченкові твори занадто злочинні не тільки своїм змістом і ідеями, не тільки тими добутками, до яких можна прийти людям, читаючи їх, але, головна річ, сама тільки думка, самий замір поета писати такі вірші, як "Сон".
Граф Орлов з Дубельтом, розгледівши все слідство про Шевченка і кириломефодіївців, скомпонували і подали цареві 26 мая "доклад". В "докладі" тому про Шевченка ви-/241/словлено так: "Шевченко, замість того щоб довіку носити в душі своїй побіжне почуття до осіб царської родини, що викупила його з крепацтва, творив вірші мовою українською найбаламутнішого змісту. В них він то вимовляє плач про зрабовання нібито і бідовання України, то гукає про славу гетьманського урядовання та колишню волю козацтва; то неймовірно сміливо виливає покліп і жовч на царську родину, забуваючи, що вона стала добродіями його 457. Опріч того, що все заборонене вабить до себе людей млявого характеру, Шевченко поміж своїх приятелів придбав собі славу знаменитого письменника українського. Тим-то вірші його двічі шкідливі і небезпечні. З любленими віршами можна було на Україні посіятися, а потім і закоренитися думкам про ніби бутнє раювання часів гетьманщини; про щастя вернутися до тих часів і про можливість Україні існовати окремою самостійною державою. Уважаючи на те непомірно велике поважання, яке усі україно-слов’яністи носили в собі до Шевченка і до його творів, здавалося спершу, що Шевченко був поміж них коли не діячем, то хоча зброєю, з якої вони бажали користоватися в своїх заходах; але ж, з одного боку, заходи ті не мали такої ваги, яку бачили за ними з першого погляду (на початку слідства), а з другого, — вірші свої баламутні Шевченко почав писати ще року 1837, коли ідеї слов’янські ще не інтересовали київських учених. Усе слідство доводить, що Шевченко не належав до українослов’янського товариства, а діяв собі окремо, під впливом попсованості власної. Одначе ж, уважаючи на баламутний дух і сміливість його, що перейшли за всякі межі, треба його признавати за одного з злочинців важних" 458.