Не треба дивоватися, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський: не забуваймо, що вдача у Шевченка була занадто м’яка. Навіть Аскоченський, пильнуючи в своїх споминках показати Тараса п’яницею, мусив признати, що "серце у його було прекрасне, повне любові і був він сущий українець". Аскоченський додав: "Не був він атеїстом. Наука не спроможна була попсовати чистого і простого його погляду на релігію. Оті прогресисти да цивілізатори збили його з "пантелику", а обставини озвірили його прекрасну душу вразливу".
Кажу вдруге, що лишень для характеристики Аскоченського я зробив оці виписки. А що Шевченко потім був зневажної думки про Аскоченського, се знати з віршів його, писаних 17 червня р. 1860, за приводом смерті петербурзького митрополита Григорія: /207/
Умре муж велій в власяниці,
Не плачте сироти-вдовиці;
А ти, Аскоченський, восплач.
Воутріе на тяжкий глас... і т. д.
Найчастіш Шевченко провідував Костомарова. Тут в садку шклянка по шклянці випивав він їх з десяток густого чаю, підсипаючи до чаю рому. Він вельми любив ром з чаєм; випивав його багацько, але се не мало жодного впливу на його голову. Всякий інший, як здавалося Костомарову, випивши стільки, лежав би кільки годин без почуття. Чудна річ! Люде, що бачили Шевченка рідко, часом один раз тільки, що знали його здалека, славили його якимсь трохи що непросипущим п’яницею. Тим часом люде, що знали його близько, говорять що інше. Напр[иклад], Костомаров в споминках про Шевченка за р. 1846 каже: "Шевченко справді спроможен був багацько випивати і любив випити, але п’яним я його не бачив до кінця його віку. Він так пив, як п’є багацько людей; для іншого така випивка шкодила б, а про його байдуже; навіть не помітно було, що він, як кажуть, напідпитку" 388. Так само чуємо і з уст Катерини Юнге (доня графа Федора Толстого) 389.
388 [Костомаров Н. И. Письмо к изд[ателю] — редактору "Русской старины" М. И. Семевскому]. — Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. 598.
389 [Юнге Е. Воспоминания о Шевченко]. — Вестник Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 837.
Під кінець мая р. 1846 київський університет покликав Костомарова професоровати на кафедрі історії. Більшість професорів зовсім не знала його і пожадала, щоб він висловив спершу в університеті відчит на тему: "З якого часу треба починати "русскую" історію?" Костомаров згодився на те: відчит відбувся на раді університетській 4 червня; лектор висловив, що "русская" історія єсть історія того слов’янського народу, що живе в Росії, через що і починати "русскую" історію треба з того часу, коли спостерігаємо ознаки селитьби тих слов’ян на землях сучасної Росії. Відчит зробив такий величезний вплив на раду, що вона в один голос вибрала Миколу Івановича професором. Веселим і щасливим вертався молодий професор до господи. Переходячи через величезний плац, що був тоді перед університетом, художник-історик зустрів художника-поета і вже ж не спроможен він був не поділитися з Тарасом своїми радощами найяснішого і найпам’ятнішого в житті його дня. Душа Шевченка так перейнялася радощами свого друга щирого, /208/ що він з радощів почав співати пісню про козака, що звінчався з дівчиною, не відаючи, що вона йому сестра рідна. Байдуже було обрадованому Тарасові, що повз їх проходять люде: він ні на що не звертав уваги; опріч свого друга щасливого, нікого не бачив і співав собі на ввесь голос.
IX
Небавом почалися літні вакації. Товариші пороз’їздилися з Києва: хто на села, а хто до інших міст; Костомаров поїхав до Одеси купатися в лимані, а Шевченко з професором Іванишевим, що був тоді головним орудником в комісії, поїхали в Васильківський повіт на археологічні розкопування. Біля місточка Фастова розкопували вони могилу Перепетиху. Опріч Перепетихи, було тут багацько інших могил, насипаних кругом. Над оцими могилами Іванишев з своїми помічниками Шевченком і Прушинським працювали усе літо. Шевченко робив малюнки; розпитував у людей і записував перекази про ті могили. Між іншими знахідками в могилах був череп людський, що доволі добре зберігся. Шевченко привіз його у Київ і подаровав Костомарову 390.
Вернувшись перед кінцем університетських вакацій з сієї екскурсії, Шевченко не довго перебував у Києві; небавом комісія вирядила його на етнографічні і археологічні розвідки по Правобережній Україні. 21 вересня іменем генерал-губернатора Бібікова було наказано Шевченкові 391 їхати по Київщині, на Волинь і на Поділля і 1) зібрати народні оповідання, перекази, казки, пісні і т. ін. Збираючи сей матеріал, радили Шевченкові в наказі: "Записуйте усе, про що довідаєтесь, таке, що має інтерес етнографічний або історичний; а пісні, казки, легенди і т. ін. записуйте, оскільки спроможно буде, слово в слово". 2) Розвідати, які є в краю прикметні урочища і могили, які про них є відомості історичні і народні перекази; огледіти ті могили і зробити з них малюнки. 3) Огледіти, описати і зробити малюнки з монументальних пам’ятників історичних і стародавніх будівель. А коли трапиться де придбати стародавні які грамоти або акти, дак подати їх до Бібікова. 4) Поїхати до Почаєва і там описати і зробити малюнки: а) з загального виду почаївської Лаври; б) з храму всередині і в) з виду лаврської тераси на околицю.
390 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 599].
391 Киевская старина. — 1894. — Кн. II. — [С. 240 — 241].
На подорож дано Шевченкові 150 карбованців і /209/ доручено йому] листи Бібікова до цивільних губернаторів і посольського і волинського, щоб вони давали від себе Шевченкові потрібної запомоги 392.
Перш за все Тарас рушив на Поділля до Каменця 393. Запевне не відомо, коло чого він працював у Каменці; бо праці його, зроблені тоді на Правобережній Україні, дякуючи великому недбальству комісії, а може, ще більш переполоху її, викликаному потім арештованням і засланням Шевченка, не їільки не побачили світу Божого, а здебільша просто невідомо де погибли.
З Каменця Шевченко поїхав до Почаєва і тут намалював акварелю дуже зграбно — види з Лаври: один з південного, другий з західного її боку.
На тих акварелях, опріч будівель монастирських, художник намалював і убогі хатки селян, криті соломою. На другій акварелі — вид лаврської церкви головної всередині; опріч іконостасу, намальовано і дві людини, що моляться богові: українець в довгій свитці з відлогою і молодиця навколішках. На четвертій акварелі — вид з лаврської тераси: околиця і ген-ген манячить в Галичині біля річки Ікви стародавнє село Підкамінь 394. До того часу належать ще два малюнки тушем чорним; вони показують: один — церкву в селі Вербках, за три верстви від міста Ковеля; в тій церкві поховано князя Курбського; другий — церкву в селі Сакуні 395, збудовану приятелем Курбського Калиметом. До першого малюнка Шевченко додав нарис і того місця, де була могила Курбського. Оці малюнки були подані Шевченком до комісії; се запевне знати з того, що на окремому аркуші паперу, доданому до малюнків, рукою члена комісії Судієнка, що потім з р. 1848 до 1857 був головою комісії, написано, що він ті малюнки показував Бібікову і останній звелів відлітографовати їх 396.