Поставлю хату і кімнату,
Садок райочок посажу,
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати...
Так утішав себе поет 27 вересня! В оцих коротеньких, і надійних, і скорботних віршах можна вгадати і той ідеал, якого ще кілька день назад поет сподівався від Ликерії! Тепер ті сподіванки вітром рознесло! Поет мріє, що вони хоч насняться йому "в його маленькій благодаті":
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнеколишній та ясний
Присниться сон мені... і ти...
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся...
Не хоче поет, щоб вона йому приснилася: він боїться, що вона "у малий його райочок спідтиха-тиха підкравшись, наробить лиха, запалить рай той самітний..." 1239.
Поетові здавалося, що розцурання з Ликерією єсть уже той Рубікон, за який не перейти йому, не вийти з самітності і годі сподіватися йому одруження. Ліпші години, здавалося йому, хоча й прийдуть ще до його, але ж прийдуть до самітного, до бурлаки. Ображене і зневажене Ликерією серце поета зовсім натурально обурилося, як каже Микешин, взагалі проти жіноцтва. Але почуття самітності лежало глибше, ніж обурення, і потреба життя родинного, хоч і була придавлена епізодом з Ликерією, та не надовго, і зараз прокинулася і зайнялася, скоро до неї приложили хоч маленьку іскру.
1239 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 263. [Л. "Поставлю хату і кімнату..."]. /573/
26 вересня прийшов провідати Тараса Федір Черненко. Тарас був спокійний, але смутний, зажурений. Черненко відав причину журби і пильнував не зачепити її в розмові, а зняв бесіду про Академію. Рада Академії художеств прирадила, "уважаючи на знання Шевченкове в штуці і вмілість його в гравюрі, доведені роботами його на завдану йому програмами і іншими його працями, надати йому звання академіка. Оголошення сієї приради повинно було відбутися з великою учтою, на торжественному прилюдному зібранні Академії. Наймення нових академіків звичайно оголошують на таких зібраннях "при звуке труб і литавр". Тарас повеселішав і почав говорити Черненкові про свої надії переїхати навесні зовсім на Україну і там в затишку на хуторі працювати коло гравюри. Він гадав видавати, якомога дешевше, гравюри з історії України і пускати їх дешево по 1 — 3 копійці, "щоб залити їми Україну і вигнати суздальську гидоту" (лубочні суздальські малюнки).
Під ту саме бесіду принесли Тарасові лист з пошти. Він прочитав його і мовив, що то пише старий приятель його — товариш по Академії Федот Ткаченко з Полтави і пише, що знайшов йому молоду доню одного їх знайомого Витавського. "Я її батьку знаю, — додав Тарас, — він приїздив сюди нещодавно і дав в "Основу" свої байки, не згірш Гребінчиних". На мольберті лежав портрет Ликерії. Черненко гадав, що перед тим, як він прийшов, Тарас розглядав той портрет. Тарас нервово вхопив його і, кинувши під стіл, мовив до Черненка: "А що, Федоре! як на твою думку: чи не попробовать ще раз? Востаннє? Не довелося з крепачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що... панночка"... "З сим словом він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і мовив: "Тяжка клята самотність! Вона мене з світу зжене..." 1240
І знов в серці поета загорілося бажання життя родинного. 28 вересня він писав до Ткаченка 1241: "Спасибіг тобі, мій давній друже, Федоте! за твоє письмо, а ще більш спасибіг за те, що ти діточок своїх ведеш не битим, але добрим шляхом. Спасибіг тобі і за кирпатеньку, чорнобривку. Якщо вона справді доладна і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Ти пишеш, що є у вас добрий фотограф німець: то хоч украдучи або одурячи, нехай він зніме її поличчя, а ти пришли до мене.
1240 Оповідання з уст Ф. Черненка.
1241 Древн[яя] и новая Россия. — 1875. — № 6. — [С. 195 — 196].
Бач, яким я прин-/574/цем зробився! Як що те... то я і весни не ждатиму, а на півзими до вас приїду. Самотина отут мене допікає..."
Прийшла й Покрова. Прийшли від Варфоломея і сушені карасі, і запечеш лящі дніпрові, сподівані на весілля, та овва! — не прийшло тільки весілля. Дякуючи за ту рибу, Шевченко 5 жовтня писав Варфоломеєві: "Весілля того не буде. Дуже-дуже добре ти зробив, що не посадив яблоні і груші. Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликерія така самісенька, як і Харита, дурніша тільки тим од Харити, що письменна!.. Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самоті" 1242.
Мабуть, надія на нове сватання трохи заспокоїла збентежену душу поета.
Може б, те лихо, що ссало йому серце, і заснуло б було на довший час, коли б його не будили. Также, мабуть, сякітакі невідомі нам, може, й вельми дрібні вчинки нагадували Тарасові про Ликерію і нагадували лихою стороною.
Не вгадати запевне, з якої причини він притьмом став налягати, щоб Ликерія вернула все те, що він подаровав був їй. Властиво кажучи, подарунки ті були така дрібниця, що не варто б і згадувати. Знаючи Тарасове добре серце, мені здається, що він би сам і не згадував про них, навіки б забув про них, коли б щось збоку не дратовало його. Правда, що й без Ликерії було чимало й не малих причин, що дратовало боляще серце. Справа з купівлею землі мало рушала реально, рідня випущена на волю без землі, скасовання крепацтва не приходило до краю... Перегляньте Тарасові вірші, написані після 15 жовтня: легко помітити з них, що все його дратує. Спокійного кутка він собі не знайде: "І тут, і всюди, скрізь погано!": йому "нема з ким сісти хліба з’їсти, промовить слова": він бачить, що хоча
Людей чимало на землі,
А доведеться одиноким,
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись... 1243
Заходить поет до знайомих, щоб між ними як-небудь розвіяти хоч на хвилину свою скорботу і печаль, але ж! не спекається їх!
"Не гріє сонце на чужині..."
1242 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 22 — і: Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 970.
1243 "Якби з ким сісти хліба з’їсти..." (4 листоп. 1860 р.) — Ред. /575/
Якось під кінець жовтня він з Черненком зайшов до Микешина, що під той час працював над роботою пам’ятника тисячоліття Росії. В студії Микешина щочетверга збиралися художники та письменники і здіймали палкі змагання про ту чи іншу особу історичну з тих, яким "указано" бути на пам’ятнику. Заходив інколи і Шевченко, часом і він брав участь в змаганнях, але завжди з тактом, здержливо, хоча знати було, що він схвильований, бо в такому разі він не спроможен був сидіти, а ходив нервово по світлиці та хмуро дивився навкруги своїми ясними очима 1244. На сей раз де поділася його здержливість! "Гігантська статуя царя Петра I на пам’ятнику марою приголомшувала і дратувала Тараса". Він почав ганьбити Петра. Роздратування проти гнобителів України йшло все вгору та вгору і дійшло до патосу, коли він звернувся до подій Катерини Другої! Він облив її усякими ганебними словами і прокльонами за зруйнування Січі і за закріпощення народу. Нарешті промовив імпровізацію: