В тому ж листі Тарас просить прислати на весілля "сушених карасів десяток, другий або третій, та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього".
6 вересня Тарас послав записку до Забілихи, просячи передати через посланця Ликеріїну "мізерію" і паспорт та дякував за "материнские попечения о сироте Ликерии и за внимание" до його. Записку ту написав по-московськи: а се була у його ознака, що він не задоволений з того українця, до якого пише або говорить по-московськи.
Коли Ликерія поселилася на окремій кватері, Шевченко щодня провідував її, але ніколи не зіставався у неї пізніш як до 9 години вечера"1233. З сього добре знати, як то він пильнував берегти добру славу своєї молодої, і як не добре чинили, не пускаючи Ликерію з ним серед дня до міста!
Запопадливо піклуючись про Ликерію, Тарас справив їй доброї одежі, подарував їй коралі (добре намисто) і 200 б то карб, срібними грошима 1234. Останній подарунок здається мені не певним.
Минуло кільки день, ледві чи більше тижня. Ликерія прибігла в Стрільну і сказала, що вона вже розцуралася з Шевченком.
Що саме спричинилося розцуранню, нестеменно певної відповіді не маємо. Наталка-Полтавка розповідає так: "Тарас, прийшовши до Ликерії, побачив, що у неї в світличці великий безпорядок (гармидер): на столі патьоки води, тут же й гребінець з волоссям і брудні панчохи, постіль не прибрана, хата не метена. Тарас би то кинувся до неї з кулаками, гукаючи: "Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки!" — "І мені не треба такого чоловіка, старий, та поганий!" — відповіла Ликерія і побігла з хати.
1232 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 20. [Лист Т. Шевченка до В. Г. Шевченка від 22, 25 серп. 1860 р.].
1233 Вестник Европы. — Кн. VIII. — 1883. — С. 842.
1234 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85. /570/
Так розповідала матері пані Кибальчичевої сама б Ликерія. Тарас про се нічого не розповідав, а тільки говорив: "Гидота, погань!" Д. Кибальчич гадає, що головною причиною розцурання були слова Ликерії: "І мені такого чоловіка не треба! старий та поганий!" Вони вразили його, і він побачив тепер тільки вперше, що Ликерія не любить його, а йде за його тільки з вигоди, "Щира душа пойняла була віри лукавій душі, — додає Наталка-Полтавка, — і обманилася в своїй вірі, от і все! просто, ясно і трагічно".
Що трагічно — се правда, але не так то воно ясно і просто. В душі поета, певна річ, справилася під ту годину велика драма, треба ж, щоб були на те і відповідні причини...
Щоб за неохайність, коли вона справді була, Тарас кинувся з кулаками на свою молоду... ба! се така вигадка, що проти неї не варто й змагатися.
Ми маємо вірші, написані Шевченком 14 вересня і присвячені брату Олександра Макарова Миколі "На пам’ять 14 вересня". З самої присвяти я гадаю, що розцурання з Ликерією сталося в той день.
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода! 1235
Оце ті вірші.
Кого поет розумів під барвіночком? Я гадаю, що Ликерію, а може, й себе з нею... А недосвіт? на мою думку, недосвіт — всі оті пащиковання, що ширили про Ликерію. Хоч би й не так необережно їх простали, то все ж якась частина їх дійшла до Тараса.
Чуючи їх, чуючи навкруги: "Не до пари, не до пари", — він, натурально, бентежився. Певна річ, що його підбивали проти Ликерії і довели до того, що досить було маленької якої іскорки, щоб сталася в душі його велика пожежа!
Досить було дрібниці, щоб "недосвіт" побив, поморозив, потоптав "веселі квіти".
1235 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 363. /571/
"Чудне щось робиться зі мною, — писав поет 18 вересня 1236. — Душі моєї не шкода було для Ликерії, а тепер шкода нитки для неї".
Неня Наталки Полтавки 1237 бажала розвідати всю правду, через що Шевченко покинув Ликерію, прохала його, щоб прийшов і розказав, як було діло. Чудно, що вона не хотіла зрозуміти, яку рану вона тим самим роз’ятрить в серці поета! Чудно, але жіноча цікавість перемогла делікатність.
Шевченко згодився — з умовою, щоб при тому була Ликерія і Маркевич.
Приїхавши до Забілихи, Шевченко мовчки привітався і мовчки похмурий ходив по хаті. Потім промовив: "Нехай увійде". Коли прийшла Ликерія, Тарас положив їй на плече руку і глухим голосом спитав:
— Скажи правду, чи я коли вільно обходився з тобою?
— Ні! — тихо відповіла Ликерія.
— А може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?
— Ні!
Тут Тарас, впавши в страшенну лютість, — каже п. Кибальчич, — підняв вгору руки, затупотів ногами і не своїм голосом крикнув: "Так геть же від мене, а то я тебе задушу. Усе верни! До нитки верни! і старих порваних черевиків тобі не подарую".
"Усі сиділи мовчки, вражені сією сценою. Шевченко пройшов мовчки кілька разів по світлиці: мовчки стис усім руки і, не промовивши ні слова, поїхав додому" 1238.
1236 Киев[ская] ст[арина]. — 1885. — Кн. II. — С. 133.
1237 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85.
1238 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 86.
Сцена була, знати, занадто важка! Можна тільки дивом дивувати, що неня Наталки-Полтавки була така необачна, що заздалегідь не зрозуміла, що іншої сцени й бути не могло і відважилася викликати її.
Знаючи хоч трохи людську душу, а тим паче перейнятливу і вразливу душу Тарасову, ради простої гуманності треба було пильнувати, щоб і не згадувати Тарасові про Ликерію, тим паче не сприяти, щоб вони бачилися. Сього не хотіли чи не вміли зрозуміти. Цікавість, кажу вдруге, взяла гору. Але цікавість та, роз’ятривши йому свіжу рану, не була задовольнена. Шевченко, як бачимо з споминок Наталки-Полтавки, не повідав ні слова дійсної причини свого розцурання з Ликерією. Кількома словами розмови з нею він дав тільки науку усім, хто при тому був, що можна було пускати з ним /572/ до міста Ликерію, хоч вони і не повінчані. На сю тему тільки й була його розмова. Дорого вона йому обійшлася: та, на жаль, знати з "Споминок" Наталчиних, що і в сьому разі його не зрозуміли, навіть серцем того не вчули...
XI
Річ натуральна, що поета перейняла велика туга і скорбота: одначе піклування завести свій хутір біля Дніпра хоч трохи ще розважало його надією на кращі години: