1161 Русск[ая] стар[ина]. — 1887. — Кн. III. — С. 611.
1162 Ibidem. — 1880. — Кн. III. — С. 605.
1163 Вестник Европы. — 1883. — VIII. — С. 841.
V
Було вже говорено, що Шевченко, ще в дорозі з заслання, коли перебував в Нижньому Новгороді, взявся упорядковувати свої твори до друку. Прибувши до Петербурга, він про-/546/хав Каменецького взяти на себе клопіт в цензурі 1164. Але з того часу минуло півтора року, а "Кобзарь" не виходив на світ Божий. Дві причини шкодили тому: перш за все — цензура, а друге — брак коштів, потрібних на видання.
Книгар Кожанчиков хоча і не від того був, щоб видати Шевченкові твори, але за право видання "Кобзаря" давав авторові дуже невеликий гонорар 1165.
Шевченко тямив жмикрутство і не хотів підлягати йому. Від експлоатації Кожанчикова і взагалі книгарів він остерігав і Марковичку, пишучи до неї 25 мая р. 1859 1166: "Серденько! не посилайте нічого книгарям, доки вас лихо не прикрутило, бо вони не бачать, а носом чують наші злидні".
До всього того Кожанчиков мляво якось брався за справу видання "Кобзаря" і останнє своє слово про гонорар відкладав, доки не буде дозволу з цензури.
Добути дозвіл нелегко було.
Хоча цар Микола був вже в могилі, і царював його син, а проте видана р. 1847 заборона друкувати Шевченкові твори не була скасована 1167. З другого боку, хоча за нового царя повіяло ніби вільнішим вітром, і здавалося, починало дніти і займатися на світ, одначе р. 1859 на пресу занесла руку реакція і досягла того, що задля нагляду над пресою організовано потайний комітет майже з самих ретроградів. Академік Нікітенко, що й сам належав до цензорів, каже 1168, що той комітет деморалізував молодіж ("развращал"). Цензурні утиски слова ставали все більшими, лютість потайного комітету доходила до того, що напр. цензора Ярославлева 1169 засудили за те, що він в "Русск[ому] слові" не заборонив такої фрази: "Гоголь был уважаем публикою до тех пор, пока не начал рабски воскурять фимиам царю земному и царю небесному" 1170.
1164 Кобзарь. — Т. III. — [Запис у щоденнику від 11 квіт. 1858 р.].
1165 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. 2. — С. 463.
1166 Правда. — 1875. — [№ 14]. — С. 574.
1167 Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — Дневник Никитенка за р. 1847. — С. 377.
1168 Дневник Никитенка за р. 185[9. — Русская старина. — 1890. — Кн. X. — С. 137 — 186].
1169 Ярославцева П. К. — Ред.
1170 Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. XII. — С. 606.
Тим-то петербурзькі цензори вагалися з творами Шевченка, найпаче з його "Гайдамаками", воловодили і не хотіли та й не могли самі по собі давати дозволу. Цілих шість тижнів Шевченко і його приятелі й знайомі ходили коло цен— /547/зорів, але не можна було їх ублагати, на перешкоді більш за все стояла заборона р. 1847. Нарешті стали на тому, щоб вдатися безпосередньо до міністра освіти, яко головного начальника цензури. Міністром на той час був українець Ковалевський, чоловік дійсно добре освічений і ліберальний: він знав Шевченка і шанував його і його музу, але ж не відважився дати дозвіл, не порадившись з шефом жандарів і написав до князя Василя Долгорукова. Шевченко і собі вдався до його з листом, в котрому писав: "Я притерпів кару єдине за мої рукописи, а щодо моїх друкованих творів, дак вони і під час моєї служби в солдатах ходили по руках і нишком букіністи (антикварі) продавали їх: а заборону на їх положено (р. 1847) так мовити, "зауряд", щоб збільшити мою кару. Вернувшись тепер до Академії художеств, я підлягаю натуральному побутку 1171 мого заслання, — убожеству, з якого моя праця, яко художника, не спроможна визволити мене. Просячи скасувати заборону моїх творів, я прошу тільки дозволу користуватися моїми літературними правами і на старості літ мати кусок хліба насущного від праці молодих моїх літ". Князь Долгорукий звелів зібрати справи про Шевченкові друковані твори: але його підручні не спішилися з сією справою і міністр Ковалевський мусив вдруге написати до шефа жандарів 16 січня: тоді тільки останній відповів, що принципіально він нічого не має проти дозволу Шевченкові друкувати його твори, але радить міністрові, щоб він дав приватно Шевченкові твори на цензуру спершу "члену Главного Управления цензури" Тройницькому. Сей цензор, перечитавши "Кобзаря", висловив, що віршів "Думи мої, думи" ліпше не дозволяти: бо хоча в них нема нічого "предосудительного", але загальна ідея їх ворожа "слиянию Малороссии с Великороссиею". Після цензури Тройницького шеф жандарів дав свою згоду, але з умовою, щоб "Кобзаря" ще раз переглядала цензура. Тоді "Кобзарь" пішов на розгляд до цензора Бекетова, котрий глянув на його вельми суворо і замазував 1172 такі вірші, в яких не було нічого нецензурного. Нарешті, дозвіл "28 ноября 1859" вийшов з-під пера цензора Бекетова.
1171 Набутку. — Ред.
1172 Русская мысль. — 1898. — Кн. VI. — С. 196 — 200.
Щоб зручніш було читачеві уявити собі думку цензора Бекетова про те, що можна друкувати, а чого ні, наведу ті вірші, тільки з "Катерини", яких Бекетов не дозволив на— /548/друкувати. В розділі III після вірша "Поки сльози ллються":
Отаке то лихо! бачите, дівчата:
Жартуючи кинув Катрусю москаль,
Недоля не бачить, з ким їй жартовати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
"Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать".
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину
Щоб не довелося москаля шукать.
Далі тамечки ж після вірша "Що мені робить" не дозволено надрукувати:
Сирота собака має свою долю...
Має добре слово в світі сирота:
Його б’ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита.
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить...
На кого собаки на вулиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить...? Чорняві байстрята...
Одна його доля: чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.
Третій недозвіл — се початок IV розділу:
Попід горою яром, долом,
Мов ті діти високочолі,
Дуби в Гетьманщині стоять:
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі,
І ополонка — воду брать...
Мов покотило червоніє,
Крізь хмару, — сонце занялось,
Надувся вітер, як повіє, —