В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший за його брат Микита, жінка його Палажка і діти їх: Петро, літ 12, Прокіп, на 6-м годі, та сестра їх Ірина, тоді ще дівка (потім вона побралася з Ковтуном). Другий, молодший брат Тарасів — Йосип, побравшись з сестрою Варфоломея Шевченка, Мотрею, жив окремо, як і сестра Ірина, тоді вже вдова Бойчиха. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (себто Ярина) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. "Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають; глянула я з вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить, не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий оце з довгими, сивими вусами. А далі як промовив він: "Не пізнаєш, Палажко?" — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді як крикну: "Братику мій, Тарасе! де ти взявся!" — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить".
Розпитавшись про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив родичів і рідного села, але переміна невелика! Та сама хата, що й була, з чорним димарем, тільки трохи похилилася, та біля причілка нема вже яблоні, біля котрої був колись квітник "незабутної сестри Катерини, його няньки ніжної": яблоня всохла, зрубали її; всохла і розлога верба, що стояла біля воріт, а все останнє по-давньому; кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло ручая, потім пішов до сестри Ірини.
1032 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460.
"Була я тоді на городі, — розповідала д. Чалому Іри-/499/на Григорівна 1033, — грядки копала. Дивлюся — біжить моя дівчинка: "Мамо, мамо! вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов". "Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не рушу. Аж Ось і сам він іде".
"Здрастуй, сестро!"
Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сіли на призьбі, він, сердешний, положив голову до мене на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую; він, покійничок, слухає, та все додає: "Еге ж! так, сестро, так". Наплакалася я доволі, доки розказала до кінця, як мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестивсь і каже: "Молись, сестро! Молися, і ти вільна, і я вільний".
"Ти вільна" — се значило, що вона повдовіла і позбулася свого чоловіка п’яниці.
"А коли ж ми всі будемо вільні від панів?" — спитала Палажка.
Тарас махнув рукою і мовив: "Ще, сестро! до того не раз тебе виб’ють на панщині..."
Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими, ще шкільними товаришами Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?
Увечері (29 червня) Тарас пішов до попа отця Григорія Кошиці: він хотів більш за все побачити старе своє кохання Федосію Григорівну. Але вона й не вийшла до його, "щоб не завдавать серцю жалю".
З Кирилівки Тарас поїхав до свояка Варфоломея Шевченка. По дорозі заїздив в Моринці, оглядав церкву всередині і, казали мені люди р. 1891, щось малював. Що саме він малював? Певне, вид з церкви або з іконостасу, але я про те не довідався і не скажу, чи був, чи є який малюнок з Моринець між тими, що лишилися по смерті художника.
1033 Чалий, с. 139.
VI
Про приїзд Тараса в Корсунь 1034 до Варфоломея останній розповів так 1035: "В червні бачу я, щось приїхало до моєї кватери простим возом парокінь.
1034 З Кирилівки до Корсуня верстов 25.
1035 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 27.
На возі сидить хтось з ве-/500/ликими сивими вусами. На йому сіре парусинове пальто і літній бриль. Бачу я, той приїзжий минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то, мабуть, хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через двір та через другі двері в сіни. Я вернувся, дивлюся — він відчинив двері в хату та й каже до мене: "Ну, познавай же!" Я й не стямився!
"Батьку ти мій рідний!" — скрикнув я і прожогом кинувся йому на груди. То був Тарас. Ми мовчали та тільки, обнявшись, ридали, мов діти. Вибігла моя жінка та й собі в сльози. В ту годину усі ми ніби оніміли. Так ми стояли, аж доки не прийшов Тарасів фурман і не спитав, що йому робити. Тарас закватеровав у мене на увесь час, доки думав пробути на Україні. "Так, так, братику, — говорив він, — у тебе, у тебе буду я, на всій Україні ніде і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе".
У мене вже була нагода говорити, що Варфоломей до своїх споминок про Тараса позаводив чимало такого, чого дійсно не було і не могло бути. Тепер знов мушу сказати дещо про непевність Варфоломеєвих споминок. В одному місці навіть д. Чалий глянув на їх скептично і назвав їх "доволі безбарвними". У мене виникає непевність не тільки про приятельство і дружні відносини Тараса до Варфоломея до часу останнього приїзду поета в Корсунь. Якось воно чудно, що за всі 13 літ, з того часу, як Тарас останнім разом перед засланням був в Кирилівці, приятелі і свояки ні разу не перекинулися ніже єдиним словом! Правда, що Тарас не обзивався і до рідних братів, і до сестри, але се могло бути через те, що вони люди темні, неписьменні, крепаки і трудно було сподіватися від них відповіді. Що інше Варфоломей, людина письменна, занадто обачна, занадто спостережлива і метка; чи написати самому до Тараса першим, чи відповісти на його лист, — се не становило про його жодної трудності. Чом же вони не листовалися? Чом Варфоломей за увесь час перебування Тараса в Азії ні разу, ніже єдиною копійкою не запоміг йому? А у його була спромога вислати хоч раз на рік кілька карбованців.