Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя

Страница 145 из 231

Конисский Александр

898 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — [Кн. VI.] — С. 897. [Тарас Шевченко. Документи... С. 296 — 297].

899 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.

900 Такі Шевченкові фотографії дуже рідкі, я бачив їх тільки дві — /450/ одну у Миколи Лисеика. Фотографія, що звичайно буває при "Кобзарі", де поет теж у шапці і в кожусі, але без бороди, зроблена вже після 6 квітня р. 1858.

Зголивши бороду і одягтись у фрак, Шевченко "мусив відбути велике нещастя: ставитися перед свого головного "опікуна графа Шувалова". Обер-поліцеймейстер прийняв його попросту, не по-урядницьки і, головна річ, без отих напучувань, що "личать нагоді", і тим зробив на його добре вражіння" 901.

Відбувши се "нещастя", Тарас при нагоді зайшов знов до Мокрицького і познайомився з його жінкою, українкою з роду Свічок; очевидно, вона зробила на Тараса добре вражіння. Увечері того ж дня поет був у Толстих, розповів про аудієнцію у Шувалова. Графиня порадила йому представитися ще й найвищому "опікуну", шефу жандарів князю Долгорукову. Оце ставлення не було потрібним "по закону", тим паче прикро було Тарасові справити його. Але справити радила графиня Настасія Іванівна, не послухати її було якось ніяково; та коли вже вона радить, так радить не на лихо йому, вона ж знає усі звичаї вищого світу, тямить, що часом знехтування якого-будь найдрібнішого звичаю може чимало нашкодити людині

Шевченко згодився і, "щоб вволити волю графині Н[астасії] Ів[анівни] ставився 15 квітня перед лице шефа жандарів". Князь Василь Долгорукий не втерпів, щоб не наділити нашого поета ввічливим, яке "личить нагоді", напучуванням. На тому і скінчилася аудієнція 902.

901 Кобзарь. — Т. III. — С. 192.

902 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 195.

IV

За кілька день по приїзді в Петербург починає у Шевченка зростати широка знайомість, переважно між письменниками, артистами і взагалі між людьми освіченими. Більш за все сприяла тому родина графа Ф. П. Толстого своїми неділями і обідом на честь Шевченка. Взагалі, по приїзді поета в столицю "життя його пішло добре і радісно. Його оточала тепла дружба і ті інтелектуальні раювання, яких він так довгий час не зазнавав". Дім Толстих він уважав своїм рідним. У Толстих бували майже всі його приятелі. Тут щонеділі збиралися поети, літератори, артисти, учені, взагалі те освічене товариство, якого він був /451/ позбавлений цілих 11 літ. Натурально, що в такій атмосфері "він ніби ожив і своїм ласкавим, добрим поводженням оживляв усіх, що були округ його, — каже К. Ф. Юнге. — Він впливав на всіх чарівливо, і всі його любили" 903. В листі до Ускова 4 липня 1858 він правду писав 904: "В Петербурзі мені добре: живу в Академії, товариші-художники мене полюбили, а сила-силенна земляків мене просто на руках носять. Одне слово — я цілком щасливий".

Можна сказати, що трохи що не з першого дня приїзду його до столиці починається знайомість його з ліпшими інтелігентними людьми. Увечері 30 березіля у Толстих зібрався великий гурт освічених гостей. Скоро графиня Настасія Ів. представила їм Шевченка, "вони повітали його, як давно сподіваного дорогого гостя". Спасибіг їм, каже Тарас і висловлює в своєму журналі 905 страх, щоб йому "не зробитися модною фігурою в Петербурзі".

903 Вестн[ик] Европы. — 1883. — [Кн. VIII]. — С. 839.

904 Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. II. — С. 311.

905 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 190.

З першого погляду, той інтерес, який викликав до себе Шевченко серед столичної інтелігенції, справді скидався на "моду", але дійсне — побачити Шевченка, спізнатися з ним, виявити спочуття до його була не мода, а потреба душі освічених людей Росії. Шевченко був великою, нічим не оправданою жертвою того ладу державного, що пановав над Росією під увесь час царювання Миколи І. За нового царя, здавалося, той лад починав конати, мусив зникнути, перемінитися на новий, ліпший, більш відповідний волі людського духа. Першою ознакою сподіваної зорі оновлення Росії здавалася хоч невеличка, не скажу — воля друкованого слова, а щось похоже на неї. Ще більшою ознакою була праця коло скасований кріпацтва. Отож в образі Шевченка стояв живий, виразний образ недобитка-крепака, що так тяжко постраждав за свої поетичні твори. Тут була не сама проста цікавість, а ще й наука, що треба чинити, щоб спекатися тих зразків неволі і самовластя чоловіка над чоловіком, які так не по-людськи були заподіяні над Шевченком. Треба гадати, що в той час кожен З освічених і вольнолюбивих людей, дивлячись на Шевченка, почув і себе хоч трохи винним перед страдальником, бо сяк чи так, а кожен з освічених людей, скоро він свідомий неволі і безправ’я і нічим не протестує проти лиходійних вчинків самовластя, він причиняється до пановання того /452/ лихого ладу. Крепацтво, неволя і інший такий лад пановали з волі не одного тільки чоловіка. Брак життя вільного, добродійного ніде і ніколи не залежав від волі одного чоловіка, хто б він не був: державний, соціальний і інші". Устрій життя єсть продукт культури, освіти і звичаїв більшості людності.

Я добре розумію міць і вагу моди, але кажу ще раз, що відносини столичної інтелігенції до Шевченка і повітання його не були продуктом моди, се був живий суд історії. Суд сей розпочавсь іще в Астрахані в серпні р. 1857 і не скінчився він ще й досі. Історія казала: судити з одного боку Шевченка за його "злочинні, баламутні" твори, а з другого — третєодділенську юстицію за її "справедливість". Скрізь по дорозі з Астрахані до Петербурга ми чули той суд і присуд. Тепер прийшла черга до Петербурга. Тут найвиразніше сей суд і присуд відбувався ,на обіді у Толстих 12 квітня на честь Шевченка.

На той обід зібралося багацько гостей. Перший тост підняв господар на здоров’я царя, дякуючи йому за визволення Шевченка. Обійтися без такого тосту ні в якому разі не можна було вже по тому одному, що граф Толстой, як віце-президент Академії художеств, був царський урядник. Промови за обідом сказали поет Щербина, графиня Настасія Ів. і М. Д. Старов. Графиня, вславляючи високий патріотизм Шевченка і глибоку без краю любов його до рідної України, бажала, щоб любов ту люди брали собі за взірець, за науку того, як треба любити свій рідний край. Промову Старова я подаю дословно, такою, як списав її і прислав Лазаревському сам оратор: "Нещастя Шевченка скінчилося, — мовив бесідник, — і тим знесено одну з величезніших неправд. Ми не зневажимо скромності тих, чиє пікловання сприяло сьому доброму ділу і придбало собі подяку кожного, хто спочуває повазі сього діла благого. Ми скажемо, що нам радісно бачити того Шевченка, що серед жахливих, душегубних обставин, в суворих мурах "казарми смердячої" не знесилів духом, не впав в розпуку, але зберіг любов до своєї долі тяжкої, бо та доля його благородна. Вже оце одно варто обезсмертити ймення Шевченка. Дозвольте ж мені піднести тост вдячності за того Шевченка, що своїми стражданнями піддержав святу віру в те, що дійсне моральної природи чоловіка жадні обставини не спроможні побороти" 906.