На другий день майор Львов, "наче той Кроніон-тучегонитель, суне в темній хмарі на нас, безсловесних солдатів. Чекаючи на сього страшного судію і карателя, ті, що попропивалися до снаги, благають тепер лікаря, щоб прийняв їх до шпиталю, яко недужих, і таким чином лікар спасає їх від праведного суда "Кроніона-Громоносця". "Я, — каже Шевченко, — ніколи не ховався до шпиталю під отакі критичні години. Тремтить, було, серце, аж замирає, а я мащу вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лице отця-командира. А лице у його з хмелю червоне".
"Першим ділом батальйонного командира було оббігати казарми та надавати по зубах фельдфебелям і солдатам, а ротних командирів і інших офіцерів повчити по-батьківськи, як і що кому личить. Потім звелів виходити солдатам на огляд. Бідолашна рота, до якої і я належав, з ранку о 5 годині 24 червня, умита, причепурена, з намащеними вусами, вистроїлася на плацу, наче та іграшка, вирізана з картини. З 5 до 7 години рота все "рівнялася". О годині 7 явився сам судія і мордовав бідолашну роту до 12 години; насамкінець вилаяв жовнірів загальною солдатською лайкою /389/ і пострахав різками та шпіцрутенами". По обіді о годині 5 конфірмовані, а з ними і наш поет, ставилися перед лице Львова на гірший іспит. "Про сей іспит, — записує Тарас, — я був зовсім байдужим, яко людина наполовину вже визволена; але ж! Ледві став перед невблаганним судією, у мене не лишилося і тіні чого-небудь такого, що нагадувало б чоловіка, наполовину вже визволеного. Мене обгорнуло те ж саме почуття, яке і завжди обгортало, тяжко-болюче почуття; мене усього пронизало тремтіння. Ні, не почуття, а мертва нечулість пройняла мене. Скоро я глянув на ту дерев’яну, розмальовану постать, я обернувся внівець... Іспит відбувся так самісенько, слово в слово, як і десять літ назад, на четвертину літери не побільшало його, ні поменшало. За те ж і я ні на зерно не рушив наперед по шляху військової освіти. Так само, як і в ті годи, командир спитав у кожного з нас, за яку провинність пошановали його солодким для серця обов’язком жовніра?
"Тебе за що?" — спитав Львов у поета. "За написание возмутительных стихов, ваше высокоблагородие".
"Сподіваюся, що більш не писатимеш". Яке вражіння справив оцей огляд і іспит майора Львова на Тараса, про те читаємо в його журналі 781: "Минуло вже три дні, як поїхав від нас отець-командир, а я й досі не спроможуся спекатися того тяжкого вражіння, що нагнало на мене його коротке у нас перебування. Мої блискучі, мої рожеві гадки так приголомшив той огляд і всього мене так збентежив, що коли б в руках у мене не було листа від Лазаревського, так я зовсім би знесилів від оцього тяжкого вражіння. Хвала Богові, що є у мене в руках канва, а по ній можна виводити найрізноманітніші візерунки!"
Огляд і іспит Львова не були останнім вже актом гноби тельства і мордовання поета. Судилося йому на порозі з своєї "широкої тюрми" зазнати і пережити ще гірші вражіння.
781 Записки... — С. 27 [(Запис від 26 черв. 1857 р.)].
27 червня уночі, йдучи повз флігель, де жили офіцери, Тарас почув, що там співають нову для його пісню: "Коврики на коврики, шатрики на шатрики". Далі вже не можна було розібрати слів, бо співака взяв занадто густим басом, тоді одчайдуха п’яниця інженер Кампіоні, вийшовши з флігеля і побачивши Шевченка, вхопив його за руку і потяг до світлиці, щоб там познайомити з приїзжими, як він казав, /390/ "милыми ребятами". В світлиці на розісланому лямці сиділи і лежали "милые ребята", а перед ними пишалася піввідерна сулія з горілкою. Шевченко вирвався та навтікача — на пляц; а Кампіоні за ним, та й ну гукати на чергового унтер-офіцера і звелів йому відвести Шевченка в арешт на гауптвахту за те, що нібито поет "зневажив офіцера". Мусив поет ночувати в арешті. На другий день покликали його до коменданта. Усков дав йому прочитати донос від Кампіоні. Там було написано, що вчора Шевченко заподіяв йому, Кампіоні, образу, вилаявши в батька і в матір. "Я остовпів, — каже Шевченко 782, — прочитавши донос, а заспокоївшись трохи, питаю коменданта: "Порадьте, що мені діяти?" — "Нема другої ради, опріч попрохати у Кампіопі прощення, і щоб взяв свій донос назад; інакше, відповідно військовій дисципліні — ви арештант. У вас є свідки, що ви були тверезим, а він знайде свідків, що ви його лаяли".
"Я заприсягну, що се брехня".
"А він заприсягне, що правда; він офіцер, а ви... ви ще солдат".
"Ох, як же тяжко залунало оце слово! А я, — каже Тарас, — почав був забувати його". Мусив Шевченко, "наполовину визволений вже", одягти солдатський мундир і йти до Кампіоні перепрошувати. Дві години стояв поет у передпокою, заким Кампіоні вийшов до його. "Багацько було треба висловити просьб, перепрошування і приниження, доки Кампіоні наділив прощенням, але з "умовою, щоб я зараз же купив четвертину відра горілки. Я послав по горілку, а Кампіоні послав до коменданта забрати свою ябеду. Принесли горілку. Кампіоні кличе своїх "благородных" свідків, і один з них каже до мене: "А що! не хотіли ви з доброї волі познайомитись з нами, як годиться людям благородним, дак ми вас примусили", — і все п’яне товариство зареготало".
От тепер читач мій легко спроможеться відповісти: чи можна було Шевченкові "любити і шанувати" таких от офіцерів? Чи можна було йому таких людей не вважати за "дурнів", за п’яниць та за "патентованих поганців"?
Не проминув і Косарєв, щоб на останні дні перебування Шевченка в Новопетровському не завдати йому пекучого болю.
782 Записки... — С. 30 — 33 (Записи від 27 і 28 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)]. /391/
Липня 6-го приїхав до форту з Астрахані якийсь татарин і пустив гутірку, що в Астрахані сподіваються, що під кінець серпня приїде туди великий князь генерал-адмірал Костянтин. "Капітан Косарєв зараз імкнув, що треба лаштувати поважний калавур (а чей же з Астрахані князь поверне і до Новопетровського!) і до того калавуру, з ласки писаря Петрова, призначив і мене, — записано в журналі у Шевченка. — 7 липня, ледві задніло, погнали нас прилаштовувати амуніцію; потім о годині 7 вивели на пляц. Вийшов і Косарєв в усьому свойому ослячому величчю, підійшов до мене, потрепав по плечу і мовив: "А що, брате, визволення!? Ні! ми ще зробимо з тебе видатного фрунтовика на правий фланг, та тоді і з Богом". І зараз же звелів капральному єфрейторові щодня по чотири години муштровати мене з рушницею. Мене кинуло в жах, як почув я такий наказ! От тобі і спокійна самотина на городі... Комендант, довідавшись про такі заходи Косарєва, зробив йому нагану... Господи! чи прийде коли день мого визволення? Чи прийдуть коли такі дні, що я оцю сумну та правдиву хроніку читатиму, яко вигадку, яко сон?"