Радів Тарас з тих листів. Гляньмо на ясні його радощі, що в перший день Великодня — 7 квітня — обгорнули йому душу! Радощі ті світяться нам з трьох листів його, написаних 22, квітня.
"Удався ж мені сьогорічний Великдень! — писав він до Михайла Лазаревського 770. — Такого радісного Великодня у мене ще зроду не було. Якраз 7 квітня прийшла до нас почта і привезла твою дорогу посилку і твоє радісне письмо від 17 січня. Я трохи не здурів, прочитавши його! Та ще як закурив твою цигару (я десять років не курив цигар!), та як закурив твою гавану, то так мені запахло волею, що я заплакав, як та дитина. От чого ти наробив з моїми старими очима! Нехай тобі Господь милосердний заплатить за твою роботу. Та ж сама пошта привезла мені лист з Чорноморії і 25 карбованців від д. Я. Кухаренка, але він нічого про волю не пише мені. Та ж сама пошта привезла мені 16 карб. і лист з Петербурга від А. Маркевича з товаришами. Се буде син того самого Марковича, що написав малоросійську історію. З батьком його ми були колись великі приятелі, але сина його, оцього Андрія, я, здається, не бачив, а може, і бачив, та ще дитиною".
В листі Тарасовому до Кухаренка читаємо: "Лазаревський упевняє мене, що незабаром випустять мене з оцієї широкої хурдиги, що цар дав приказ розбивати мої кайдани. І плачу, і молюся, і все-таки не вірю. (Десять літ неволі знівечили мою віру і надію, а вони були колись чисті, непорочні, наче та дитиночка, взята з купелі, чисті і кріпкі, як той самоцвіт-камінь відшліфований). Я трохи не здурів на сім тижні. Та й тиждень же вдався. Недаремне я його виглядав десять літ. Десять літ! — друже мій єдиний! вимовити страшно; а витерпіть же! і за що витерпіть? Цур йому, а то справді одурію" 771.
769 Чалий, с. 94.
770 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 6.
771 Основа. — 1861. — Кн. X. — С. 8.
Гадаючи, що визволення недалеко, Тарас скомпонував собі план своєї подорожі з "широкої хурдиги". "Як дасть Біг, діждуся з корпусного штабу визволення, так, гадаю, навпростець через Астрахань ушкварю на Чорноморщину. Я ще зроду її не бачив, — додає він у листі до Кухаренка. — Треба хоч на старість подивитися, що то таке ота славна /384/ Чорноморщина. Одного боюся, щоб часом не сказали мені прибути до Оренбурга. А може, дасть Біг, не скажуть". (Будемо бачити, що Тарас помилився!) Далі, згадуючи про присланий до його 1 т. "Записок о Южной Руси" (2-й т. тоді саме друковано), поет писав: "Мене добрі люде, спасибіг їм, книжками не забувають, нема, нема, та й пришлють, а журналу вже десять літ і ввічі не бачив. Не відаю, що там і діється в тій новій літературі. Сам не писав нічого. Та й як його було писати? А тепер вже, Біг його святий знає, чи напишу що путнього? А може, дасть Біг милосердий, відпочину та на старість попробую писати прозу. Об віршах вже нічого и думати" 772.
Річ очевидна, що поет розумів тут прозу мовою українською. В Новопетровському до мая р. 1857 він дійсно рідною мовою нічого не писав, бо й не можна було писати. Прозою ж російською він написав на засланню дев’ять оповідань. Вельми помилився поет, говорячи, що про писання віршів "нічого й думати". Ледві тхнуло на його дихання волі, він ще в Новопетровському, ще за два місяці до виїзду написав свою прекрасну "Москалеву криницю". Не такий у генія нашого слова був дрібний талант і характер, щоб десятилітніми кайданами можна було цілком його знівечити. Поет небавом після сього листа до Кухаренка сам запевнився, що він "не зледащів, не захолонув в неволі", а що " нікому тільки було огню підложити під його горем недобите старе серце", як каже він через 6 тижнів після 22 квітня в другому листі до Кухаренка 773. "А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув огню того святого. Довго я читав твій лист, дочитався до того, що не тільки очі мої, а серце моє заплакало, мов та дитина голодна. А серце, сказано, — не дитина; його галушкою не нагодуєш. Вставши раненько, помолився Богові, закачав рукави та й заходився коло оцієї "Москалевої криниці". Поміг Біг, скінчив, мені трохи Й полегшало". Останнім, підкресленим словам поета я надаю великої ваги. Поет, сам того не бажаючи, показує нам, що дар поезії єсть та висока сила, якої ніякі утиски й кривди не спромоглися повернути внівець; що се та сила, яка може лежати придавленою тільки доти, доки не доторкнеться до неї "божественний глагол". Головна же річ, з підкреслених слів бачимо, як тяжко було поетові переносити заборону писати вірші!
772 Ibidem.
773 Ibidem. С. 9. /385/
Скоро пішла крига і почалася комунікація водою, у Тараса більш та більш рветься терпець. 8 мая він пише до Лазаревського, так якби амністія була вже підписана царем і він дивується, що "й досі нічого нема з корпусу; добивають мене недолюдки, не боячися Бога. А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудьги не коштував. Руки ні до чого не лежать, а в голові така нехворощ, що й ради не дам. Читаю по листочку біографію Гоголя та й боюся: може, й по листочку не стане, доки прийде моє визволення. Нудно мені. Думаю, чи не стане легше, як я з тобою поговорю хоч на папері, але... перо з рук випадає" 774. Нарешті приходить лист Лазаревського, писаний 11 квітня, і наш страдальник довідується, що справа амністії буде підписана лишень 17 квітня — і у поета "серце б’ється — якось гарячково. Ох, коли б то швидше його заспокоїти".
774 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 8.
775 Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 838.
Мимоволі перед мене стає питання: чому і на сей раз так задлялася справа визволення? Що коли вже для амністії треба було якогось урочистого дня, так чому її не підписано, напр[иклад], 19.лютого або 7 квітня? Певних фактів на відповідь нема, одначе ледві я чи помилюся, гадаючи, що спричинилася тому звичайна російська канцелярська формалістика, що вміє шпарко і хутко зневолювати людей, закидаючи їх в хурдигу, та не вміє швидко визволяти з хурдиги. Певна річ, що просьба графині Толстої до царя про визволення Шевченка перейшла через шефа жандарів до військового міністра, а сей почав питати Оренбург, а Орен бург — своєю чергою Уральськ: як поводиться "рядовий" Шевченко? Нарешті, не можна було не спитати згоди і у міністра внутрішніх справ. От всі оці запитання і проковтнули, може, цілого півроку.