733 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. І. — С. 173. /366/
Очевидна річ, що почуття поета глибшало та глибшало. За п’ять місяців він пише до того ж таки свого друга: "Я покохав її чисто, високо, всім серцем і всією благородною душею. Не гадай, друже мій, і тіні чого-небудь гріховного в моєму коханні непорочному" 734.
Ми добре відаємо чистоту поглядів Шевченка на кохання і тому-то ймемо йому повної віри, що до кохання його ні на макове зерно не примішувалося гріховної думки. "Яке чудове, дивне створіння женщина непорочна, — пише він у тому ж листі, — в вінці створіння це найліпша перла". І Тарас таким був зачарованим, що бажав, щоб в тій "перлині" не було жодної, найменшої вади. Досить було йому раз єдиний помітити, що Агата Омелянівна грає в карти, щоб душа його охмарилася. За два місяці після наведеного вгорі листа, він 10 квітня р. 1855 735 висловлює вже Залєському своє ніби розчарування: "Моя моральна, моя єдина опора і та тепер похитнулася і зробилася порожнечею і без життя. Картярка, більш нічого. Чи се мені так здається, чи воно справді так?"
734 Ibidem. — Кн. III — С. 612.
735 Ibidem. — Кн. III. — С. 621.
Певна річ, що було перше, бо сам закоханий поет не висловлює фактів інших, опріч гри в карти: а сього вельми мало на те, щоб признати женщину, що вона похитнулася і стала "порожнечею". Нарікання Шевченкове вирвалося під впливом іншої причини, котра "так приголомшила його, що, як каже він у тому листі, я ледві розпізнаю біле від чорного ".
Ми не маємо жодної основи на те, щоб запевне сказати, як приймала Агата Омелянівна Тарасове почуття? Навіть не скажемо, чи вона відала напевно, що поет її кохає? Знаємо тільки, що вона вважала на пащиковання і скоро довідалася, що новопетровські "сороки" заходжуються клепати про неї язиками, вона так остереглася, що такої обережності не вжила б людина, яка глибоко кохає.
Агата Омелянівна майже щодня під добру погоду ходила гуляти біля форту, ходив інколи з нею і Шевченко. Ходили вони на киргизькі гробовища. "Я, — каже вона в листі до мене, — рада була ходити з Шевченком; він умів на могильних пам’ятниках киргизів розбирати, що визначає та чи інша річ, зброя чи струмент, який зроблений на пам’ятнику. З них Шевченко розумів, чим той чи інший померлий займався за життя, коло чого працював? Та й взагалі під час /367/ прогулок у Шевченка, яко у людини освіченої, ніколи не бракувало теми задля цікавої бесіди. Завжди, було, він здіймає бесіду, геть далеку від дрібних інтересів щоденного занадто дрібного життя новопетровської людності. Таким чином, прогулки наші тяглися довгий час, аж доки я не довідалася, що про ті невинні прогулки наші починають клепати недобрі речі. Раз якось прийшов до нас лікар Нікольський і розповів мені, ніби жартуючи, що Шевченко закоханий у мене, і коли я бажаю, дак він покаже мені те місце, де Шевченко або стоїть, або ходить, дожидаючи, доки я не вийду на прогулку, і в яку сторону я піду, туди невідмінно піде і Шевченко. Мені зробилося з того так прикро, що я перестала ходити на прогулку з Шевченком. Він вельми тому дивувався, але я ніколи не висловила йому дійсної причини".
Не можна не гадати, що таке поводження Агати Омелянівни вразило Шевченка більш, ніж гра її в карти, і значно охолодило його кохання; хоча й без того б кохання його неминуче повинно було охолонути. Не ті вже года були! В пошматованому серці поета не можна було довго і з однаковою силою палати огню кохання. А проте до самого виїзду Шевченка з Новопетровського між ним і Агатою Омелянівною збереглися найліпші дружні відносини. За місяць до виїзду він писав у своєму журналі 736: "В саду літня резиденція нашої комендантки, і я тепер увесь вільний час перебуваю там у родині Ускових. Оце єдиний мій спочин і розвага в оцьому глухому і огидливому закутку-форті".
736 Записки... — С. [15. (Запис від 16 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)]
XIII
Під кінець літа р. 1854 генерал Фрейман приїздив з Оренбурга ревізувати Новопетровський форт. Усков представив йому Шевченка і розповів про безталанну долю його. Фрейман розглядав Шевченкові малюнки, зроблені ним нишком, потай людей, в землянці. Малюнки сподобалися генералові. Художник прохав його прийняти один на спомин. То була акварель Ніч.
Усков звернув увагу Фреймана, що Шевченка конфірмовано з правом вислуги. Пробувши більш семи років простим жовніром, художник тим самим, не говорячи вже про заслуги його в експедиції Бутакова, придбав право вислуги /368/ хоч на унтер-офіцера. А се значно поліпшило б долю художника: ставши унтер-офіцером, він чимало б спекався деяких тяжких обов’язків звичайного солдата, а головна річ — се був би перший ступінь до визволення з неволі.
Фрейман, розділяючи думки Ускова, взявся клопотатись в сій справі і, вернувшись до Оренбурга, зробив подання до графа Перовського. Вже ж не тільки у Шевченка, але і в Ускова була певна надія, що за протекцією Фреймана поет небавом стане унтер-офіцером. Але час минав, а з Оренбурга не приходило про се жодної звістки. Нарешті вже в квітні прийшла вона — і чорною хмарою темного суму розвіяла Тарасову надію. От що читаємо в листах його того часу. "Торік, — пише він до Плещеєва, — генерал Фрейман вдався з поданням, щоб мене зробили унтер-офіцером. Оцією убогою надією я жив до кінця березіля сього (1855) року. Коли ж перед самим Великоднем (Великдень того року був 27 березіля) пошта привезла сюди приказ майора Львова (батальйонного командира), щоб мене взяли в руки та до приїзду його сюди зробили з мене фрунтовика на зразок, а інакше — щоб я ніколи не сподівався поліпшення моєї долі. Гарно зустрів я великдень! Минули свята, а по святах з мене, 50-літнього діда 737, щодня по вісім годин тягнуть жили, муштруючи" 738.
10 квітня він пише до Броніслава Залєського: "За вісім літ, здається, можна було б звикнути до всяких невдач і до всякого нещастя. Отже, ні! теперішнє горе так страшенно розтурбовало мене, що я ледві собою володію. Я досі ще не спроможуся прийти до пам’яті... Так мене приголомшила оця невдача, що я ледві відрізняю біле від чорного" 739.
737 Тоді Шевченкові йшов 42-й рік.