"А що, Андрію, — озвався я до його, — мабуть, і тебе сон не бере?"
"Та не бере ж, матері його ковінька",
Я затремтів, почувши рідну мову, чисту, не попсовану. Я прохав його посидіти біля мене хоч годиночку. Він згодився, але неохоче. Я зняв бесіду, спитавши, як звичайно буває між солдатами: з якої він губернії?
Андрій відповів, що він "губернії Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували".
Я відповів, що не тільки чував, а навіть бував у Лисянці і в Різаній і скрізь. Стало знати, що ми земляки, та ще й вельми близькі.
"Я й сам бачу, — мовив Андрій, — що ми свої, та не тямлю, як до вас підступити, бо ви коли не з офіцерами, так з ляхами. Як тут, думаю, до його підступити? Може, він і сам лях, та тільки ману пускає".
656 Записки... — С. 89. [(Запис від 29 лип. 1857 р. — Кобзар — Т. III)]. /337/
Я почав його запевняти, що я сущий земляк його, і бажав довше з ним побалакати, але тут саме продзвонило три години і він пішов топити піч на хліб.
Отак-то почалася у нас знайомість з Андрієм Обеременком. Чим далі, тим більш спізнавали ми один одного і більш звикли один до одного. Але наші відносини околишні (за увесь час перебування в Новопетровському) лишалися такими, якими вони були і тоді, коли ми побачилися першим разом. Обеременко не зробив ніже єдиного ступня околишнього до сприятелювання і ні на зерно не показав підлабузнювання; при других він навіть не кланявся мені, боячись, щоб хто збоку не подумав, що він моститься до мене в приятелі. Місцем, де ми завжди бачилися, був рундук. Бачилися ми звичайно вночі, коли вже все спить, опріч вартових. Спокійна, холодна, навіть сувора твар Андрієва вдавала з його людину жорстоку, байдужу, але се була тільки маска. Малих діток він кохав загарливо, а се певна ознака серця доброго, благого. Я, яко маляр, часто любовав, дивлячись, як його темно-оливкова твар вусата прилипає з ніжнотою до рожевої щічки дитини. Я полюбив його не за саму тільки вдачу його просту та благородну, а ще більш за те, що за всі 20 років бридкого, огидливого побуту солдатського він не опаскудив, не принизив свого достоїнства національного і людського. Всіма сторонами він лишився вірним своїй прекрасній національності. Така риса благородить людину. Коли в моєму довголітньому заточенню темному мигали інколи хвилини ясні, так тих ясних хвилин наділяв мені простий друзяка Андрій Обеременко. "Пошли ж, Боже, — говорив Тарас, покидаючи р. 1857 свою тюрму і прощаючись з Обеременком, — швидше кінець твоєму мордованню, мій друже незрадливий! Поможи тобі Пресвятая Мати перейти оці пустелі безводні та напитися солодкої води Дніпрової і в свої змучені груди набрати животворного повітря нашої любої України".
VI
З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах. "Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про його не хочеться. Живу я, можна сказати, /338/ жизню публічною, сиріч в казармах", — пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 657. — Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. ін. Одно слово: салдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води — "салдацький портрет", що змалював Кузьма Трохимович" 658. Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!
Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського 659: "Наче скіпка та відколота, ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ізходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хоч би тобі травиця, хоч би тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чортзна-що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Так же й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити".
Трохи згодя пише він до Бодянського 660: "В життю моєму радощів було мало, та, було, хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми, ніде не можна бути". "І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь, опріч казарми", — додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залєського 661. "Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, — вболіває художник-мученик у листі до Артемовського 662, — без олівця та без красок. Горе, та й ще горе... Старіюся, слабую, мабуть, з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи.
657 Основа. — 1862. — Кн. IV. [С. 9].
658 Див.: Квітчине оповідання "Салдацький патрет".
659 Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 9.
660 Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 642. Лист від 15 лист 1852 р.].
661 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. [С. 165].
662 Основа. — 1862 — Кн. VII. — С. 11.
Та без протекції, правда, його й бачити не /339/ можна. А у мене яка протекція? Правда, були деякі люде, але ж!
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал...
І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити та курникати:
Доле моя, доле моя! чом ти не такая,
Як інша, чужая.
В іншому листі 663 поета читаємо "про новинки в письменстві, в музиці, в театрі — не відаю нічого, навіть "Северную пчелу"664, забув вже як звати; Нічого читати — спершу було для мене страх як тяжко, потім став призвичаюватись, здається, і зовсім привикну, коли б тільки швидше... А то сидиш, сидиш згорнувши руки та й забажаєш чого-небудь новенького прочитати, а його й нема, і так тобі боляче зробиться, що не тямиш, куди й подітися. Але найбільш мучить мене те, що не дозволяють малювати". Помилявся Тарас, сподіваючись, що призвичаїться жити, нічого не читаючи: як без хліба, без їжі матеріальної, так і без корму духового не можна жити людині освіченій, тим паче людині з таким великим духом, яким природа наділила нашого поета. Бачимо, що за півроку після наведеного листа він пише до професора Бодянського, просячи книжок, і каже 665: "Від початку мого заслання я ніже єдиного слова не прочитав про нашу бідолашну Україну, а що знав про неї перше, дак і те мале забуваю... Опріч страждання духового, яке я терплю, я нічогісенько не маю, як тільки солдатську порцію; не маю, нарешті, карбованця грошей, щоб хоч святці купити, а про журнал, щоб виписати, марне й думати. От яке лихо упало на мене. Просити сором, а красти гріх". Бодянський, скоро трапилася добра нагода, переслав поетові книжки (відбитки з "Чтений") через Олександра (Адріана. — Ред.) Головачова і, посилаючи, казав собі на думці: "А чей же за ними Шевченко проведе приємно яку годину в своїй самотині і згадає старовину... І я щодня старію, не стільки від свого віку, тільки від обставин" 666.