— Кому сказати слово?
— Моєму Остапові...
— Хіба пан Тарас не чув, що вже...
— Знаю, знаю все. За мою голову дають дві тисячі червінців. Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, а решту, як повернуся.
І кинув Бульба червінці, мов якийсь непотріб.
— Ой, що пан робить? — скрикнув Янкель, закриваючи рушником червінці чи то від Бульби, чи то невідомо від кого.— Ай, славна монета! Ай, добра монета,— говорив він, вертячи червінець і пробуючи його на зубах.
— Я не просив би тебе,— сказав Бульба,— сам знайшов би дорогу, але мене можуть пізнати прокляті ляхи. А ви на те вже створені. Ви навіть чорта обдурите. Запрягай воза й вези мене.
Янкель слухав Тараса, як велику дитину, іронічно киваючи головою:
— Пан думає, що так просто — взяв колибу, запріг собі — й "вйо".
— Ну, то сховай, як знаєш. У порожню бочку, чи що.
— Ай-ай! А пан хіба не знає, що кожен подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то хай собі думає.
— Як? Хай думає? — схопив себе з жаху обома руками за пейсики і потім гнівно підняв обидві руки вгору Янкель Горелік.
— Ну, чого ти...
— А пан хіба не знає, що пан бог на те створив горілку, щоб її кожен пробував? Та перший-ліпший шляхтич буде бігти п'ять верстов за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, і скаже: жид не повезе порожньої бочки. Мабуть, тут щось є. Схопити жида! Зв'язати жида! Забрати гроші в жида! До тюрми жида! Бо все, що тільки є в світі поганого,— все звалюють на жида! Ґвалт!! Думають, що коли жид, то вже не людина!!! — вимовив Янкель голосом, повним такої туги і такого розпачу й протесту, що навіть сам злякався.
— Ну, то поклади мене у віз із рибою.
— Ай! Риба! По всій Польщі люди голодні, як собаки. Рибу розкрадуть, і пана...
— То вези мене хоч на чорті — тільки вези! — почав уже сердитись Тарас. Янкель притих, його осяйнула думка.
— Не на чорті, а на кобилі, і не в бочці, а в цеглі. Там тепер наїхали з Німеччини інженери будувати проти пана кріпості...
— Роби, як знаєш, тільки вези.
З Умані в степ виїхав віз із цеглою. Віз був запряжений двома шкапами. На одній з них сидів довгий, як Дон-Кіхот, Янкель. Вечоріло. Янкель вимальовувався на небі символічним силуетом, ім'я якому — страждання. Янкель співав.
Коло воза біля повітки зупиняється Янкель. Нагнувшись до цегли, Янкель промовив тихо:
— Пане полковнику, ми вже у Варшаві. Пан Остап сидить— у міській в'язниці. То хай пан Тарас не турбується. Все буде зроблено.
Тарас сидів у єврейській тісній, низенькій, брудній, напівтемній кімнатці. Пом'ятий, змучений, весь покритий червоним цегляним пилом, у червоному жупані, з тремтячими червоними руками, він був, здавалося, у відчаї. Та надія не вгасала в ньому. Перед ним стояло кілька євреїв.
— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його відчувалося хвилювання.— Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти від панських рук. От я цьому чоловікові,— Бульба показав на Янкеля,— обіцяв дванадцять тисяч червінців. Я дам ще дванадцять. Я продам хату і останню одежину, чуєте!
— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна,— сказав, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна, пане! — сказав другий єврей.
— Не можна,— повторив Бульба і гірко посміхнувся. Він не був непохитний, міцний, як той дуб. Душа
його була мов у пропасниці. Він був кволий.
— Зараз не можна, пане,— промовив Мордохай.
— Коли страта?
— Завтра вранці.
— Якщо пан хоче побачитись, — сказав Мордохай, який весь час шушукався в кутку з двома євреями, зрідка поглядаючи назад на Тараса,— то завтра раненько, ще до схід сонця. Вартові дають згоду. Ух, пане, що це за народ! Не дай бог йому щастя...
— Добре, веди!..— пожвавішав Тарас, і вся твердість вернулася до нього.
— Янкелю,— промовив Мордохай, звернувшись до Янкеля,— пан полковник буде чужоземний граф. Пан хоче бути графом? — звернувся Мордохай до Бульби.
— Хоч чортом,— відповів Тарас.
Біля гостроверхих дверей підземелля стояв вусатий гайдук. Вуса в нього були триярусні, що робило його схожим на кота. Янкель і Тарас підійшли до дверей. Янкель скорчився в три погибелі і майже боком підкотився до гайдука.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Ти це до мене говориш, жиде?
— До вас, ясновельможний пане.
— Хм... я... я просто гайдук.
— А я, далібуг, думав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай! Ц-ц-ц! Ай, який поважний вигляд. Далібуг, полковник, зовсім полковник! От ще б на палець прибавити — і полковник.
Гайдук зрадів.
— Що то за народ військовий! — мовив далі Янкель. — Ой, вей мир, що за народ! Шнурочки, бляшеч-ки! І так від них блищить, так блищить, як від сонця!
Гайдук заіржав від задоволення.
— Прошу пана зробити послугу,— сказав Янкель.— Ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він зроду не бачив, що за люди ці козаки.
— Люди! Собаки це, а не люди, ваша ясновельможносте,— промовив гайдук, звертаючись до Тараса.
— Брешеш, чортів сину! Сам ти собака, пся крев! — мовив "граф" Бульба.
— Еге-ге, — сказав гайдук, — ось ти хто? Постривай же.
І гайдук приклав до рота ріг, щоб дати сигнал.
— Ваша величносте! — Янкель кинувся до гайдука, вчепився в нього обома руками й одночасно відштовхував Бульбу ногою.— Ваша королівська .величносте! Як бога кохам! Мовчіть! Мовчіть, ради бога. Ваша величносте! Ми вам дамо таке, що світ не бачив,— два червінці.
— Два червінці? Сто червінців!!! — зміркував гайдук і приклав до рота ріг.
— Уй, даю! — і Янкель, зблідлий і тремтячий, розв'язав свій шкіряний гаман і висипав золото в руки гайдукові.
— Ходімо, ходімо, пане графе. Далібуг, ходімо! — і Янкель повів Тараса.
Загомоніла величезна юрба на варшавському майдані і вся подалася вбік.
— Ведуть! Ведуть! Козаки!
На балконах під балдахінами сиділо вельможне панство.
На балконі сиділа, забувши вже Андрія, панночка з пихатими панами.
Юрба гула. Далеко над юрбою височів ешафот.
— Ведуть! Ведуть! Запорожці!
Вони йшли з непокритими головами, з довгими чубами. Бороди їм теж повідростали.
Вони йшли не боязко, не похмуро, а з якоюсь тихою гордістю. їх одежа з дорогого сукна звисала на них старим руб'ям.
Вони не оглядалися і не вклонялися народові. Крики ненависті, злоби, цікавості і жорстокості супроводжували їх, то зростаючи, то вгасаючи. Часом вони йшли серед мертвої тиші.